Директор та засновник Інституту Євро-Атлантичного співробітництва
Народився 1 січня 1949 року в м. Дзержинську (нині – Романів) на Житомирщині у родині службовців-фронтовиків.
Закінчив Київський технікум зв’язку (1964-1968). Згодом віддав два роки армійській службі, по завершенні якої став студентом Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1970). З відзнакою закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права (1975) і як один з найкращих студентів одержав призначення до МЗС УРСР.
Посол Тарасюк пропрацював понад 25 років (1975-2000рр) в системі зовнішньополітичного відомства України, і пройшов шлях від аташе до Міністра Закордонних Справ, - посади, яку він обіймав у 1998-2000рр. Аз 2005 рокувінбувпоновленийнаційпосаді. Перебуваючибіля 6 роківнакерівнихпосадахвМЗСта 2,5 рокиПосломуБрюсселі, БорисТарасюкзробивсуттєвийособистийвнесокуформуваннятаздійсненнязовнішньоїполітикинезалежноїУкраїни.
У 2001 році Борис Тарасюк став також співзасновником і директором Інституту Євро-Атлантичного співробітництва. В діалозі з українським суспільством ІЄАС робить головну ставку на регіональні заходи – дискусії за «круглим столом» щодо проблем європейської та євроатлантичної інтеграції України. Станом на 2010 рік Інститут реалізував 66 таких заходів, й у всіх без винятку брав участь його директор. Сім років ІЄАС випускає журнал «ЄвроАтлантика». Б. Тарасюк очолює громадську раду цього єдиного недержавного часопису міжнародного життя і є одним із найактивніших авторів видання.
Борис Тарасюк був особисто причетним до розвитку відносин України з Росією та США, Угорщиною та Польщею, Румунією та Молдовою, країнами Балтії і Скандинавії, країнами Латинської Америки та Чорноморського регіону, такими міжнародними організаціями як ЄС і НАТО, СНД та ГУУАМ. У 1993 році Послу Тарасюку вдалося забезпечити одностайну підтримку для України Радою Безпеки ООН у вирішенні суперечки з Росією щодо статусу українського портового міста Севастополь.
Борис Тарасюк був однією з ключових фігур у переговорному процесі, безпрецедентному за своєю складністю, стосовно долі українського ядерного арсеналу (третього у світі за своєю потужністю), щодо Чорноморського Флоту, а також звичайних озброєнь. Його зусилля щодо активізації значного миротворчого потенціалу України в поєднанні з активною дипломатією перетворили Україну у визнаного контрибутора Європейської безпеки та стабільності.
Наразі є головою української частини Комітету з парламентського співробітництва між Україною і ЄС, членом Української частини Міжпарламентської Ради Україна – НАТО, членом Української частини Міжпарламентської асамблеї Верховної Ради України Сейму Литовської Республіки, Сейму і Сенату Республіки Польща, членом груп з міжпарламентських зв’язків із Литовською Республікою, Республікою Польща, керівником груп з міжпарламентських зв’язків із Грузією, Королівством Бельгія, Румунією, заступником керівника групи з міжпарламентських зв’язків із США.
Повний кавалер ордена «За заслуги» (ІІІ – І ступенів, відповідно 1996, 1998, 2005 рр.), кавалер великого хреста ордена Великого князя Литовського Гедимінаса (1998) і Великого хреста орена «За заслуги перед Литвою» (2006). У 1997 році переміг у номінації «Дипломат року», нагороджений найвищими нагородами Аргентини, Бразилії, Грузії, Польщі, Португалії, Франції, Швеції, грузинським Орденом Честі (2009), польською нагородою «Honorary Decoration Bene Merito» (2009).
Має дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла (1992).
Гаряга Олег Олександрович
Виконавчий директор Інституту Євро - Атлантичного співробітництва
Сушко Олександр Валерійович
Науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва
12 липня 2010 року в приміщенні УКРІНФОРМу відбулася презентація-обговорення одразу двох публікацій Інституту Євро-Атлантичного співробітництва (ІЄАС): дослідження «Посилення громадської участі в процесах європейської та євроатлантичної інтеграції України» та аналітичного звіту «Оцінка впливу виконання РНП-2009 на процес прийняття та імплементації державних рішень та політик в Україні».
26 травня Інститутом Євро-Атлантичного співробітництва спільно з Фондом Конрада Аденауера в Полтаві була проведена подіумна дискусія на тему «Європейська інтеграція України: шляхи інтеграції та демократичних реформ». На подію зібралися представники місцевих громадських організацій, влади.
Видання присвячене аналізу українського досвіду громадської участі в процесах європейської та євроатлантичної інтеграції України, зокрема, через громадський моніторинг і контроль; громадську експертизу; громадське інформування та адвокацію; громадську дипломатію.
ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ НА ДІЯЛЬНІСТЬ ВЕЛИКОГО ВІТЧИЗНЯНОГО БІЗНЕСУ
Європейський союз для України є першим по значенню торгівельним партнером, на долю якого приходиться близько 8 млрд. дол. США українського експорту та 10 млрд. дол. США імпорту товарів та послуг з Євросоюзу за січень – листопад 2005 року (за даними Держкомстату).
Особливу роль у зовнішньоторговельних відносинах відводять великому вітчизняному бізнесу, який виходячи з товарної номенклатури експорту України до країн ЄС, є двигуном у розвитку співпраці. Для визначення загальних проблем розвитку великого бізнесу України в контексті євроінтеграції насамперед потрібно розглянути період створення великого бізнесу і його концентрування у ФПГ (фінансово - промислові групи) та вплив на розвиток бізнесу євроінтеграційних намірів України.
детальнiше
Після президентських виборів Україна може знову повернутися до багатовекторності в питаннях безпеки. На зміну зовнішньополітичному курсові чинного президента Віктора Ющенка на євроатлантичну інтеграцію може прийти політика «активного нейтралітету», яка передбачає співпрацю з кількома оборонними альянсами. Про це йшлося на міжнародній конференції «Вибори-2010: нові контури української безпеки».
Сьогодні вперше, принаймні з часів Реформації (XVI сторіччя), частина континенту від Атлантичного океану і аж до Бугу об’єднана в єдиний безпековий, економічний і політичний простір. А вплив інституцій, що оформлюють цей простір (ЄС і НАТО), сягає Росії. Саме безпрецедентне розширення Заходу, що триває після 1989 року, не тільки докорінно змінило, а й революціонізувало міжнародну ситуацію. Серед пов’язаних із цим процесом наслідків центральне місце посідає консервативне прагнення Росії захистити власний суверенітет, як його розуміють у Кремлі, а отже, відновити зону впливу в Європі.