Високоповажні Посли, шановні гості та друзі, добрий вечір!
Я вважаю за честь розпочати конференцію історичного значення „Україна в Європі та світі”.

Ця конференція свідчить про те, що друзі України у всьому світі підтримують той прогрес, який українці зробили у своїй державі, а також їх міжнародний внесок до глобальної безпеки та законодавства. А також відображає наш внесок у майбутнє, у якому демократична Україна – це інтегрована до Європи, процвітаюча, цілісна та вільна.

Передусім хочу подякувати організаторам від України, будь-де в Європі чи США, які працюють разом і, не зважаючи на міжнародні кордони зробили все, щоб ця конференція відбулась. Ці організації багато у чому різняться, але їх об’єднує зобов’язання у створенні розвитку демократії та міжнародного миру. Не буду їх перераховувати, за браком часу, але я всіх їх підтримую та всім їм дякую.

Я також хочу подякувати послу Джону Хербсту, який очолює американську дипломатичну місію в Україні та його команді. Посол Хербст – найкращий та найдосвідченіший дипломат Америки. Ми тісно співпрацювали з ним, коли він був генеральним консулом в Єрусалимі, де ми намагалися досягти прогресу у створенні мирного клымату на Середньому Сході. І хоча ми не досягли успіху, зважаючи на все, що відбулося з того часу, я не жалкую про жодну секунду наших зусиль. Звісно, саме тому Америка мала послати одного із своїх найкращих дипломатів до одного із своїх стратегічних партнерів.

Україна належить до значних держав світу і зараз ступає на важливий та складний шлях своєї історії, ідучи від самовладдя до демократії.

Я пам’ятаю про свій візит до Києва у 1990 р., перед розпадом Радянського Союзу. Тоді я ще не працювала в уряді і метою мого візиту було допомогти групі Los Angeles Times-Mirror провести дослідження громадської думки в Україні. Як виявилось, ідея демократії широко підтримувалася. Але було багато сумнівів щодо того, що її спричинило.

Народ України, як і Росії, підтримував ідею обрання своїх власних лідерів. Але демократія, як відомо, означає набагато більше за вибори. Багатьох людей турбувало, яким буде життя при системі з вільною економікою та конкурентною політикою. Отже мені було цікаво побачити, що відбулося, коли я знов приїхала в Україну у 1998 р. в якості державного секретаря США. Тоді я мала нагоду познайомитися з українськими лідерами, у тому числі із президентом Кучмою та Віктором Ющенком, який у той час був прем’єр-міністром.

Крім того я брала участь у „круглому столі” із студентами Києво-Могилянської Академії. Організатор круглого столу тоді сказав мені, що він впевнений, що серед цих студентів є майбутній президент України. Я сказала, що я впевнена у його правоті. Це було тоді, коли я підписала із Міністерством закордонних справ угоду про те, що Україна не допомагатиме Ірану у здійсненні ядерної програми. Це рішення, прийняте шляхом значної економічної жертви, показало справжнє мистецтво управляння державною і стало причиною для того, щоб Україна відмовилася від ядерної зброї, успадкованої від Радянського Союзу. Деякі країни продовжують вірити, що зброя масового знищення – шлях до всесвітньої поваги. Але правда у супротивному і заслужити на повагу можна тільки допомагаючи робити світ безпечнішим та менш загрозливим.

Отже Україна, завжди заслуговуватиме на мою повагу і повагу США. Саме тому, я дуже раділа, коли була Держсекретарем США, бо ми розпочали партнерство Україна-НАТО. Не можу не зауважити підтримки України у спробі НАТО покласти край етнічним чисткам у Косові і готовністю направити свої війська, щоб допомогти албанському народу.

Також я була вражена прогресом України у створенні зв’язків із провідними політичними та економічними інституціями Заходу – членство в ОБСЄ, можливе членство в ЄС та НАТО. Я дуже сподіваюсь, що Україна і справді приєднається до цих інституцій. Сподіваюсь, що цю перспективу, підтримають, як провідні політичні партії моєї держави так і України.

Ще хочу сказати, що рішення НАТО за останні 10 років – відчинити свої двері та тримати їх відкритими було величезним кроком до створення цілісної, безпечної та мирної Європи, якою ми її прагнемо бачити. Це було декларацією незалежності минулого та заявою про те, що кожна демократична нація заслуговує на місце за столом, де приймаються подібні рішення.

Віриться, що Україна має буде повноправним учасником та партнером у створенні нової політичної та безпечної структури XXI століття. Україна, маючи таку славетну історію, величезні простори та стратегічне розташування, має на це підстави.

Але найважливіше те, що Україна зробила безповоротний крок до демократії. Демократія для України – це ключ до розбудови правильних відносин з Європою та США. Це необхідний перший крок до членства в НАТО та ЄС. Це важливий щабель у забезпеченні підтримки та допомоги міжнародних фінансових інституцій. Це наріжний камінь у збереженні незалежності України від впливу потенційно згубних зовнішніх сил. Україні обов’язково потрібно перебувати в одному силовому полі із її західними сусідами. Звичайно Україна буде і не може не бути точною копією будь-якої іншої держави. Вона буде особливою. Вона буде українською.

Але питання, якою повноцінною та сучасною може стати демократія в Україні, залишається відкритим. Саме тому, конференція проводиться дуже вчасно. Україна зараз перебуває в апогеї демократичного розвитку.

Ми повинні пам’ятати, що тільки 13 років минуло з часу проголошення незалежності України – це досить короткий час для еволюції будь-якої демократії.

Америці знадобилось 30 років після проголошення незалежності, щоб тільки розробити проект конституції та обрати першого президента.

У той же час, Україна провела президентські вибори під час яких відбулася справжня передача влади. Вона створила парламент, де порушуються справжні проблеми.

Україна має плюралізм незалежних політичних партій, які представляють різні політичні погляди. Їй вдалося розвинути процвітаюче громадянське суспільство, яке намагається вирішити широкий спектр гострих проблем, від ВІЛ/СНІД та нелегальної торгівлі жінками – до проблем корупції та прав людини. Вона також поклала початок принципу свободи преси, і в Україні немає ГУЛАГів або політичних в’язнів та силових структур, які б вривалися у домівки громадян серед ночі.

Україна може гордитися набутим позитивним досвідом, який вона має, однак визнати, що це тільки початок. Ще багато потрібно зробити в цьому напрямку і більшість українців це визнають, тому що вони завжди дивляться вперед і не зацікавлені у повернені до авторитарного минулого. Українці не повністю задоволені своїми сьогоднішніми умовами співжиття і тому хочуть рухатися вперед.

Для тих, хто приїхав в Україну з інших держав не є ціллю вказувати українцям, що їм потрібно робити. Демократія в Україні може бути збудованою тільки її власним народом, її законотворцями та юристами, журналістами та вчителями, звичайними громадянами.

Проте міжнародна спільнота може відіграти свою роль через обмін досвідом, через технічну та матеріальну допомогу, а також через заохочення українського народу повірити у власні сили й здібності для побудови дієвої демократії.

Всі ми добре знаємо, що демократія – не подарунок у гарній обгортці зі стрічками. Демократія – це структура, яку повинні збудувати знизу догори тисячі, навіть мільйони рук важкою щоденною працею.

Демократія спрацьовує, коли люди починають усвідомлювати справжню колективну силу. Вона починає працювати тоді, коли люди перестають озиратися, щоб хтось взяв на себе відповідальність, а натомість самі беруть її на себе.

Що це означає? Це означає розуміння деяких базових принципів.

По-перше, необхідно усвідомити, що сильної влади замало для демократії. Сила має поєднуватися з мудрістю.

Мудрий лідер впевнений у своїх переконаннях і не намагається залякувати або шкодити своїм політичним опонентам.

Мудрий лідер прагне забезпечити однакове застосування принципу верховенства права для всіх, без страху або преференцій.

Мудрий лідер поважає Конституцію і не намагається змінити її або обійти.

Мудрий лідер завойовує повагу людей, забезпечуючи вільні та чесні вибори на всіх рівнях. Так, нещодавно на прикладі Грузії ми всі стали свідками того, що може трапитися, якщо сильному лідерові не вистачає мудрості забезпечити чесні та прозорі вибори.

По-друге, будуючи демократію, необхідно бути готовими захищати свої демократичні переконання в тому, що демократія будується не для вибраних, а для всіх.

Не слід забувати, що не всі можливості, породжені демократією – легітимні. Коли органи виконавчої та судової гілок влади слабкі, вони інколи можуть бути маніпульованими. Люди з високими розумовими здібностями, які обіймають певні посади, але яким бракує етичних цінностей, можуть заробити великі гроші за рахунок суспільства. А це, в свою чергу, сприяє поширенню цинізму та відчуття, що демократія – не що інше, як маска для клептократії, а не спосіб забезпечення свободи для громадян.

На щастя, демократія пропонує знаряддя для захисту та боротьби. Серед таких знарядь: повноваження законодавчих органів вести розслідування, право засобів масової інформації висвітлювати, повноваження судів вести судочинство та право народу голосувати.

Жодне із цих знарядь не в змозі досягти реформи за один день, але їхнє постійне застосування протягом тривалого часу може творити дива.

По-третє, і цей принцип пов’язаний із другим: побудова демократії означає боротьбу за вільну пресу. Це може виявитися дуже складним завданням, бо навіть у багатих суспільствах дуже мала кількість журналістів отримують високі зарплати. Незалежні телевізійні канали та газети напряму залежать від їхніх прибутків від реклами. І тому нерідко в таких умовах ЗМІ змушені висвітлювати те, що їм наказують, а не те, що є правдою. А тим, хто відмовиться це робити, може загрожувати небезпека з боку тих, в кого є гроші та влада. В цьому випадку також немає однозначного рішення.

Прорив у цьому питанні можливий, тільки тоді коли є визнання, що така проблема існує. Треба виявляти джерела незаконного тиску, а також гуртуватися для протидії і звітом перед громадськістю.

Журналісти можуть допомагати один одному, дотримуючись солідарності та певного етичного кодексу.

Демократи можуть вимагати, щоб були встановлені національні стандарти для роботи ЗМІ та однакового доступу до них кандидатами протягом політичних кампаній. А світова спільнота може долучитися до цього процесу, надаючи освітню та технічну підтримку для об’єктивних та незалежних ЗМІ.

Насамкінець, побудова демократії означає незламність. Існує небезпека того, що громадяни можуть втомитися та змиритися зі, здавалося б, непереборним відчуттям того, що ціна демократії занадто висока, результати досягаються надто повільно, ризики – надзвичайно високі, а протидія – занадто сильна. Таке переконання може поставити громадян перед запитанням: для чого перейматися проблемою? Для чого даремно витрачати зусилля? Для чого йти на ризик? Може, нехай хтось інший цим переймається та щось робить?

На жаль, стан суспільної апатії – ідеальна умова для розквіту корупції та панібратства. Якщо всі погодяться на те, що зміни неможливі, то ніхто не нестиме ніякої відповідальності, а програють всі, крім лукавих та могутніх.

Для України життєво необхідно, щоб перемогли справжні демократичні сили. І це потрібно для більшості громадян цієї держави. Ставки навіть вищі!

Я наголошую на цьому тому, що, чесно кажучи, сьогодні демократія потерпає в багатьох частинах світу. Коли впала Берлінська стіна існувало поширене припущення про те, що нестримна хвиля свободи огорне весь світ. Справді, вперше за багато десятиліть, а може й вперше взагалі були проведені вибори в Україні та багатьох інших країнах. Але після спаду стану ейфорії потрібно було розпочинати важку роботу з побудови вільних суспільств.

Протягом Холодної війни демократії протистояв комунізм. Сьогодні вже не існує єдиної альтернативної ідеології, але все ще залишається багато перешкод на шляху демократичного правління.

В Ірані перешкодою демократії є радикальне духовенство, в Білорусі – регресивний диктатор, у Зімбабве – бандитський вождь, у Бірмі – сталіністська хунта, а у переважній більшості країн Близького Сходу – нестабільні еліти. А в багатьох новопроголошених демократіях дивіденди від свободи втрачаються посеред круговоротів та протилежних течій глобалізації та спаду прибутків, паперових лідерів та злочинності.

Протягом 80-90-х років всі ми були свідками часткових демократичних перетворень та успішних історій. Але у більшості випадків сьогодення ми бачимо нестійкі демократичні режими, які борються за своє виживання.

Соціологічні дослідження у ключових країнах, серед яких Росія, Аргентина, Мексика та Польща показують, що більшість населення цих країн не погоджується із наступним висловлюванням, що люди живуть краще в умовах вільної ринкової економіки.

Ситуацію погіршує ще й недостатній рівень стійкого відстоювання демократичних принципів та інституцій з боку провідних світових лідерів. На Заході більшість людей стурбована питаннями власної безпеки або питанням розробки нової конституції для Європи.

Президент Росії Володимир Путін – сильний та популярний лідер, але його демократичні інстинкти важко виявити.

Такі демократичні герої як Вацлав Гавел, Нельсон Мандела та Кім Дей-Джин вже не займають державних посад.

І знову ж, ми чуємо критичні зауваження про те, чи справді демократія підходить як форма правління для країн з недостатньо сильними інституціями та відсутністю традиції для відкритих політичних дебатів. Все це разом взяте спричиняє ризик щодо того, що через самовпевненість та недбалість ми дозволимо історичному маятнику гойднутися назад від демократії до автократії.

Всі ми віримо у свободу і тому повинні підвести лінію і сказати, що це є просто неприйнятно. Не для того ми пройшли весь цей шлях, щоб відступити в годину перемоги.

Демократія – не панацея, але демократична підзвітність найкращі ліки від хвороб сьогодення, від тероризму й корупції до недорозвиненості й забруднення навколишнього середовища.

А у відповідь на закиди про те, що, мовляв, деякі країни не готові до демократії, я відповім, що жодна країна або народ ніколи не були готовими до будь-чого. П’ятнадцять років тому впала Берлінська стіна. Давайте ніколи не забудемо, чому та як це сталося.

Коли я відвідала Україну у 1998 році, я мала честь покласти вінок до Меморіалу жертвам Голодомору. Це повинно нагадувати нам, що сьогоднішня свобода – результатом вчорашніх жертв.

Це також повинно нагадувати нам, що ностальгія за Радянським Союзом є амнезія щодо всіх тих, хто страждав від тієї диктатури.

Падіння Радянського Союзу не було „трагедією”, як нещодавно заявив президент Путін. Натомість, падіння СРСР було Божим даром для людей, які хочуть бути вільними. Від цього виграли не „націоналісти”, як було сказано, а всі люди в Україні, які хотіли бути господарями власного майбутнього.

„Радянського Союзу не буде,

Україна була, є і буде!”

Не має великого значення, звідки ми. Так чи інакше, ми стоїмо на плечах тих, кого колись було затавровано дисидентами, відмовниками, зрадниками та ворогами народу. Ми отримуємо сакральний дар від тих, чия гуманність не могла бути знищеною переслідуваннями та гнітом; чия совість просто не могла прийняти вкрадену свободу.

Сьогодні ми розділяємо спільний виклик – вшанувати цю спадщину через приведення демократії до успіху. Дасть Бог, і вже не буде потреби в мучениках; але існуватиме постійний попит на будівельників, діячів та демократичних працівників всіх сфер людської діяльності.

На щастя, коли сьогодні дивлюся навкруги в цій кімнаті, я бачу саме таких діячів та демократичних працівників. Всі ми з різних країн, проте ми єдині в наших цілях та джерелах натхнення.

Тарас Шевченко писав, що „дух безсмертний та вільний, незалежно від тиранів”. Томаш Масарик казав: „ліками від прогалин демократії є ще більша демократія”. А Томас Джеферсон казав, що „ціною свободи є постійна пильність”.

Геніальність їхніх ідей проста. Вона ґрунтується на припущенні, що голос кожної особи враховується; і, що ми всі рівні перед урною для виборчих бюлетенів та законом. Ця ідея залишається найпотужнішою та найреволюційнішою силою для економічного та соціального прогресу в світі.

У 2000 році вона привела представників з понад 100 країн до Варшави на першу конференцію демократичних спільнот.

Цього тижня ця ідея привела нас сюди.

Демократія не є відповіддю на кожну людську проблему, але вона – найкраща система правління, яку створило людство; та єдина система, яка цінує та поважає права всіх людей.

Ось чому так багато хоробрих чоловіків та жінок віддали свої життя та присвятили свою сакральну честь свободі. І саме тому боротьба, спрямована на захист та посилення демократії є така важлива.

Тож, давайте присвятимо цю конференцію тріумфу справжньої демократії в Україні та ствердимо нашу солідарність з тими, хто бореться за свободу по всьому світу.

Дуже дякую! Детальнiше... 

Excellencies, distinguished guests and friends, good evening. I am delighted to be here and consider it an honor to help kick off this historic conference on Ukraine’s place in Europe and the world. Детальнiше... 

1.Статус України в 90-х роках

До 1991 року Україна як незалежна держава була швидше мрією, ніж політичною дійсністю. Коли після розпаду Радянського Союзу ця давня мрія українського народу нарешті здійснилася, численні зарубіжні спостерігачі висловлювали сумніви щодо здатності України вижити та процвітати як незалежна держава. Ці сумніви часто пов’язувалися з уявленнями про приречену націю, яку роздирають внутрішні суперечності та етнічні конфлікти, над якою нависає загроза атомної катастрофи. Розвиток України протягом останніх тринадцяти років дає нам у найкращому випадку неврівноважену картину. З одного боку, урядам у Києві вдалося подолати ті проблеми, які викликали найбільше занепокоєння Заходу. З іншого боку, Україна в цілому все ще перебуває у стані безперервного розвитку державотворчих процесів та досі постає питання, чи зможе вона стати гідним членом об’єднання європейських держав.

З точки зору стратегічної перспективи, протягом декількох років безпосередньо після здобуття Україною незалежності у 1991 році, Захід вважав Україну життєво важливою ланкою, „загвіздком” (Rifkind), чи „наріжним каменем” (Garnett,Talbott) європейської безпеки. Але після 1996 року, коли останні стратегічні атомні ракети були вивезені з військових баз у Хмельницькому та Первомайську до Росії, Україну, на превеликий жаль, почали вважати слабкою державою, „аутсайдером” (White) та відповідним чином поводитися з нею.

Україна, яка перебуває між Росією та рештою Європи, проголосила „багатовекторну зовнішню політику” та прийняла статус нейтральної та неприєднаної держави. Вона намагалася встановити стратегічне партнерство як зі Сходом (Росією), так і з Заходом (особливе партнерство у рамках Комітету НАТО-Україна, партнерство Ураїна-ЄС, Угода про співпрацю, тощо). Але сумнівно, що нейтральний статус України буде переконливим для Заходу (свого часу, наприклад, Kuzio i Moroney писали про „ненадійного партнера Заходу”), а Росія до нього ставитиметься з підозрою.

Із політичної та економічної точки зору Україна заблукала в зачарованому колі реформних пасток та стала тим, що можна назвати „перехідною країною перехідного періоду”. Як і інші колишні радянські республіки, ця країна успадкувала деформовані та недіючі соціальні, економічні, політичні та адміністративні структури. Значними перешкодами на шляху реформ в Україні стали, як і в інших країнах Східної Європи, недостатньо розвинута економіка, корупція та недостатнє верховенство закону. В останню чергу (але не за значенням) слід згадати розчарування багатьох українців викликане тим, що Захід не надає Україні тієї додомоги, на яку вони чекали і на яку, як нагороду за свої досягнення у стратегічній сфері, країна заслуговує. Можливо, Україна все ще не має надійного „європейського товариша”, за винятком Польщі.

2. Геополітичний плюралізм України: чи є життєздатною „двовекторна” стратегія української зовнішньої політики?

Хоч Захід підтримував серед колишніх радянських республік „геополітичний плюралізм” (З.Бжезинський), насправді він хотів, щоб Україна залишилась у складі СНД як єдина пострадянська держава, яка може виступати як противага гегемонії Росії. Таким чином, підсилювалась амбівалентність України у напрямку як Заходу, так і Сходу. Україна фактично не мала „жодного плану інтеграції в європейські чи трансатлантичні структури, а лише уявлення, які не змогли стимулювати її настільки, щоб вона досягла бажаного рівня реформ” (Moroney).

2.1 Західний/європейський вибір

У квітні 2002 року Україна проголосила своєю стратегічною метою вступ до НАТО, хоча її стосунки з НАТО поки що зводились до політичного діалогу та військової співпраці. Захід поки не переконаний, що Україна вже достатньо просунулась шляхом реформ, зокрема у сфері демократії, відносин між військовими та цивільними колами та стосовно верховенства закону. З іншого боку, Україна показала себе надійним партнером у вирішенні цілої низки міжнародних криз. Під час подій у Косово український повітряний простір протягом критичної фази був закритий для росіян, але ця мить відкритого протистояння Росії не тривала надто довго. Знову ж таки, влітку 2003 року, всупереч політиці Росії, Україна надіслала 1600 солдат до Іраку і з військової точки зору стала четвертим найбільшим учасником коаліції під керівництвом США.

Членство в ЄС для України - набагато привабливіший вибір, хоча лише менша частина українців вважає себе європейцями чи розуміє, як діє механізм європейської інтеграції. (За результатами досліджень, проведених Міжнародним інститутом соціології у Києві протягом лютого 2000 року, які наводить White). З іншого боку, значна частина європейців скептично ставляться до інтеграції країни, яка була б найбільшою країною спільноти за територією і на четвертому місці за кількістю населення. Деякі країни, наприклад, Франція, побоюються конкуренції українських фермерів та експортерів металу. Інших, передусім Німеччину, хвилюють так звані культурні відмінності. Зрештою, Україні запропонували менше, ніж „турецьку перспективу членства” (R.Prodi у Ялті в жовтні 2003 р.). Концепція „ширшої Європи” також не містить достатніх стимулів для європейских прагнень України. Дехто говорить про „виснаження України”, що призвело до низької результативності кооперативного шляху, обраного Києвом, порівняно з наполегливішим шляхом, яким, наприклад, пішла Туреччина.

Певна амбівалентність підходу України до ЄС та НАТО закорінена в тому, що євро-атлантична інтеграція неодноразово та досить егоїстично використовувалась у внутрішніх політичних дискусіях в Україні. Прихильники статус-кво розглядають європейську інтеграцію як виклик своїм спробам побудувати на Україні незалежну політичну систему; з іншого боку, критики статус-кво вважають інтеграцію до ЄС та НАТО рушієм змін.



2.2 Східний / євразійський/ слов’янський вибір

Після здобуття незалежності Україна протистояла спробам Росії знову інтегрувати колишні радянські республіки. Вона навіть створила групу держав-однодумців ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдавія) для забезпечення альтернативних торгових шляхів через Чорне море, щоб позбавитись залежності від постачання енергоносіїв з Росії. Але економічна залежність від постачання російських енергоносіїв все ж існувала й надалі, як і тісні соціальні зв’язки (адже половина всіх українців мають родичів у Росії). Ці причини стали складовою частиною факторів, які спричинили зростання тенденції до відновлення дружніх стосунків з Росією. У вересні 2003 року ця тенденція реалізувалася у створенні Спільного економічного простору (СЕП) з Росією, Білорусією та Казахстаном. Хоча економічна суть СЕП залишається не до кінця зрозумілою (у кращому випадку - це зона вільної торгівлі), його створення має ясний політичний зміст, який стимулює реінтеграцію колишнього СРСР. Але одночасно кризи, пов’язані з Керченською протокою та проектом греблі у Тузлі, свідчать, що між Росією та Україною й надалі існують суперечності, які за певних обставин могли б перерости у серйозний конфлікт. Східний вибір для України означає погляд у бік Росії, причому ці відносини стають прагматичнішими. Як зазначає Дергачов, це прагматизм сильних проти прагматизму слабких.

3. Наміри та стратегії основних гравців стосовно України

Без сумніву, основною амбіцією та наміром Росії є відновлення її впливу на колишніх територіях СРСР. Ця російська „імперська” стратегія здійснюється через посередництво мережі бюрократичної радянської інфраструктури та колишнього апарату безпеки. Мета цієї стратегії - обмеження ринкової діяльності приватних підприємців (пострадянська культура бізнесу „є не підприємницькою, а грабіжницькою”, вважає Sherr), а також підвищення видатків будь-яких потенційних конкурентів через дестабілізацію та відсутність закону (як це відчули на собі американські фірми під час кризи у Грузії, коли їх примусили припинити діяльність). Деякі дослідники зауважують, що Росія зацікавлена не у посиленні стабільності, а навпаки в утриманні слабкості. Ця стратегія плідно вкорінюється в корпоративному та авторитарному середовищі України.

Політика США протягом дев”яностих років керувалася швидше принципом безпеки (відверненням загроз, пов’язаних з атомною зброєю та Чорнобилем), ніж прагненням підтримати політичні та економічні реформи в Україні. Європа щодо України діяла навіть більш непослідовно, за винятком вимоги, щоб Україна погодилась з правилами торгівлі ЄС (Угода про партнерство та співробітництво) та умовами Шенгенського договору ( План дій ЄС та України).

Основними партнерами і найактивнішими учасниками процесу розробки та реалізації політики щодо України вважаються Сполучені Штати, Великобританія, Німеччина, Канада та Польща. Інші західні країни з точки зору відносин з Україною залишаються доволі пасивними. Це зумовлене низкою причин, головна з яких - відсутність інтересу чи історичних зв’язків з Росією. Цілком логічно, що у зв’язку з амбівалентністю концепції та політичним вакуумом, наміри Заходу сприймалися з підозрою та обережністю, як спроба створити санітарний кордон від Чорного до Балтійського моря (Годін) чи навіть, у стратегічному сенсі, „обійти” Росію.

У Європі існує тенденція сприймати Україну як відсталу країну десь на географічних та культурних задвірках Європи. Багато країн членів ЄС досі вважають Україну квазі-радянською державою, яка надто залежить від Росії. З російської точки зору, Україна є складовою частиною російської колективної ідентичності (Батьківщини), належить до серцевини російської імперії (Дергачов). Це пов’язано з етнічними контактами (понад 50 відсотків українців мають родичів у Росії) та історичними зв”яками (Крим).

Європейці схильні розглядати сучасну ситуацію в Україні з точки зору Москви, тому їхня політика щодо України випливає з політики стосовно Росії.


4. Наслідки розширення НАТО та ЄС

4.1 Україну не запрошено

У квітні-травні 2004 р. як НАТО, так і ЄС вітатимуть відповідно сім та десять нових своїх членів, але Україна все ще не вважається життєздатним кандидатом. У найближчому майбутньому Україна і надалі залишатиметься у сфері російського „близького зарубіжжя” та разом із тим „безпосереднім сусідом” ЄС та НАТО. Такий розвиток подій очевидно викликає розчарування в Україні: країну ізолювали від Заходу, він не надає їй відповідної допомоги (загальна допомога ЄС Україні у період 1998-2002 рр. склала лише 750 млн. ?), Україна позбавлена доступу до привілеїв глобалізації (вона не є членом WTO). Якщо зважити на те, що Україна підтримувала і підтримує НАТО та США протягом військових дій у Косово та Іраку, цілком логічно, що вона може відчувати себе проігнорованою чи навіть зрадженою.

Україна поки що не готова до західної інтеграції, але водночас не схильна і до реінтеграції зі Сходом (Росією). Запрошення стати членом НАТО або ЄС породжує значні сподівання, але не дасть швидких привілеїв. Україна чекатиме запрошення до НАТО чи ЄС довше, ніж триває один її виборчий період. Таким чином, насправді не варто сподіватись, що переговори про вступ України до згаданих структур розпочнуться до кінця цього десятиліття.

4.2 Шлях до НАТО

Співпраця України з НАТО, починаючи від підписання Хартії НАТО-Україна у 1997 р., розвивалася на багатьох рівнях. Однак існують і внутрішні обмеження розвитку співпраці з НАТО, деякі з них є очевидними (відсутність ресурсів), деякі - швидше прихованими; більшість українців все ще сприймає НАТО через призму холодної війни. Цей погляд підтримують і українські військові кола, які все ще сприймають НАТО як ворога. З іншого боку, розширення НАТО, у якому беруть участь посткомуністичні країни (деякі з них з етнічного погляду є слов’янськими), певною мірою породжує недружелюбні уявлення про НАТО.

Росія використала вступ прибалтійських держав до НАТО як можливість оголосити про зростання свого занепокоєння долею росіян, які проживають за межами Росії (всього 25 млн., понад 8 млн. - в Україні). Однак приклад прибалтійських держав доводить, що присутність російської меншості не є нездоланною перешкодою на шляху до членства у НАТО чи ЄС.

4. 3 Перспектива ЄС

Сьогодні розширений ЄС сягнув кордонів України. Концепція „розширеної Європи” дає лише загальні рамки для майбутньої політики ЄС щодо її сусідів. Ця політика досі детально не розроблена, а зосереджена швидше на перспективах нового сусідства, і є недостатньо стратегічна. Нові держави-члени прийняли зобов’язання дотримуватися вимог Шенгенського договору, що може призвести до створення нової лінії розподілу – так званої „завіси добробуту”. Тому було б слушно, якби держави, які підписали Шенгенський договір, знайшли шлях до спрощення існуючої візової процедури та її упорядкування. У той же час, держави Центральної Європи, кордони яких найбільше межують на Сході, недавно запропонували конкретні пропозиції, пов’язані не лише з координуванням цих нових меж, але й із підтримкою активніших відносин між ЄС та Україною з точки зору політики, економіки, регіональних відносин та безпеки, включаючи громадянське суспільство, освіту, культуру, довкілля тощо. (Наприклад, угорсько-австрійська доповідь про майбутні відносини між ЄС та Україною, пропозиції Польщі стосовно спільного Плану дій ЄС та України.).
Сподіваємося, що участь нових членів у розробці та реалізації зовнішньої політики ЄС зумовить якісні зміни, оскільки ці країни внесуть важливий досвід трансформації власних суспільств і знання культурної та політичної специфіки нових сусідів (див. Batt). На жаль, поки що наявний потенціал ноу-хау нових членів стосовно трансформації не використовується. Експертів із країн Центральної Європи можна було б ефективно залучити до процесу реалізації відповідної політики, передусім у таких сферах як управління, адміністративна реформа, узгодження законодавства з правовою системою ЄС (acquis communautaire) тощо.

5 Елементи стратегії майбутнього

5.1 У пошуках нової, позитивної парадигми

Досі Україну сприймали радше в негативному, ніж у позитивному контексті. Побутувала думка, що Україна - це периферійна країна, яка споживає значні обсяги зовнішньої допомоги та вимагає гарантій безпеки. З нашої точки зору, настав час, коли потрібно вжити новий, продуктивніший підхід: варто розглядати Україну як ключову державу цілого регіону у геополітичному сенсі, як на країну, „майбутнє якої суттєво впливатиме на усі сусідні регіони” (див. Chase і Hill). „Фактором, який справді робить країну ключовою, є її здатність впливати на регіональну та міжнародну стабільність” (Chase і Hill). Така країна має можливість як створювати економічні підвалини, так і ґарантувати безпеку. Інакше кажучи, ми мали б позбутися „однополярного” підходу, який наділяє статусом непоборної держави тільки Росію лише тому, що вона має значні природні ресурси, арсенал нетрадиційного озброєння та успадкувала право вето у Раді Безпеки ООН. Зрозуміло, що Україна перебуває під тінню Росії як колишньої наддержави. Ми зорієнтовані на Росію і схильні (необґрунтовано) розглядати Україну швидше у контексті напівневдачі, а не напівуспіху.

Не зважаючи на деякі похмурі прогнози (наприклад, про розпад держави), ми мали б помічати швидше досягнення української державності та реформ, які відбулися протягом перших років незалежності України. У позитивному сенсі Україну можна вважати шляхом на Захід та, сподіваємось, прикладом успішної трансформації для інших країн колишнього СРСР (серед яких і Росія). Незважаючи на „виснаження від реформ”, яке існує в країні, та на зростаючий „клієнтелизм”, в Україні все-таки зберігається досить високий рівень політичного плюралізму, існує значний потенціал майбутнього розвитку громадянського суспільства. Якщо Україні вдасться зберегти плюралізм та курс на здійснення реформ, це буде особливо вагомим внеском для Росії, де майже всі нитки влади зосереджені в руках Путіна. Таким чином, Україна, як альтернатива до автократичної моделі влади, заслуговує на активну підтримку, що дало б їй змогу здійснити необхідні реформи.

5.2 Політика Заходу щодо України не може буди похідною від його політики стосовно Росії

Росія і надалі залишається глобальним гравцем (хоча б через свою територію, природні ресурси та зброю) і не бажає всупати до НАТО чи інтегруватись до ЄС. Україна в геополітичному сенсі є важливою великою регіональною державою, яка тісно пов’язана з Європою та має великий транзитний потенціал (міграція, енергія). Тому вважаємо абсолютно логічним провадити щодо України таку політику, яка не залежить від політики щодо Росії, а спрямована паралельно з нею.

5.3 Внутрішня ситуація в Україні

Ключ до успіху - в Україні, а не за кордоном. Українська влада повинна дотримуватись раціональних та обгрунтованих поглядів, уникати поведінки, яку важко передбачити, двозначності та постання необґрунтованих очікувань. З цієї точки зору необхідною передумовою дальшого розвитку стосунків з ЄС та НАТО є активна співпраця у таких сферах як міжнародна безпека та дотримання законів. Україні слід і надалі захищати та розвивати плюралізм у суспільній сфері, зокрема в неурядовому секторі та ЗМІ.

На найближчі 2 - 4 роки потрібно розробити програму законодавчих та виконавчих заходів, які ґарантуватимуть реалістичну перспективу покращення соціально-економічних умов існування українських громадян. Стратегічною метою такої платформи має бути поступова інтеграція в європейські інституції (потрібно модифікувати національну стратегію України стосовно ЄС). Якщо цей документ затвердить Верховна Рада, то цей факт буде однозначним свідченням того, що Україна обрала європейський шлях і розробила основу своєї політики відносно ЄС. Те саме стосується відносин з НАТО.

6 Рекомендації: що потрібно зробити?

6.1 Роль США. Ґарант стратегічної стабільності

США повинні ставитись до України як до стратегічно важливої держави. Таку політику слід запровадити на різних дво- та багатосторонніх рівнях, включаючи НАТО. Точніше кажучи, це має обмежити вплив Росії на Україну та протистояти російській стратегії підвищення вартості трансформації тих країн, які Росія все ще залучає до сфери своїх інтересів (близьке зарубіжжя, колишній СРСР), шляхом їх загальної дестабілізації та підриву верховенства закону, ефективного управління і спрямованих на реформи зусиль.

6.2 Роль ЄС: встановлення рамок соціально-економічного розвитку.

Україна є ключовою транзитною країною для економічних відносин між Європою та Азією. ЄС повинен запропонувати чітку економічну політику щодо України. Така політика мала б, зокрема, передбачати:

• Відкриття ринку ЄС (FTA) для українського експорту - сільськогосподарських продуктів та сталі, що є необхідною передумовою зменшення залежності України від експорту до Росії,

• Створення нових робочих місць через посередництво FDI з метою підвищення економічного розвитку у прикордонних регіонах України, що мало б запобігти подальшому підвищенню імміграції,

• Відкриття ринку праці для українців з метою підтримки переказу грошей українцями на батьківщину („Надсилаючи гроші своїм сім’ям, іммігранти, які працюють, мають основне економічне значення для своїх країн”: сума надісланих грошей більш ніж у два рази перевищує загальний об’єм офіційної допомоги. - Newsweek, 19 січня 2004 р., с. 39).

6.3 Роль нових членів ЄС: надання ноу-хау та можливостей

Ґрунтуючись на тому, що східна політика цих країн майже збігається, країни Центральної Європи повинні відігравати особливу роль у відносинах між ЄС та Україною у наступних їх аспектах:

• Трансфер в Україну ноу-хау стосовно трансформації суспільства, реформ та громадянської освіти ( Міжнародний Вишеградський Фонд, фонди ЄС),

• Допомога у створенні місцевих фондів підтримки ефективного управління та демократії,

• Усунення нелегальної діяльності, пов’язаної з міграцією: видача дозволів на працевлаштування українським робітникам та забезпечення їхніх основних прав,

• Зміна негативного з часів холодної війни підходу України до НАТО шляхом відкритої дипломатії.

6.4 Роль Росії: налагодження стосунків з Європою

Росія суттєво залежить від побудови економічних зв’язків з Європою, а Україна є одним із найважливіших шляхів на Захід. Таким чином, Росія мала б бути зацікавленою у стабілізації України як ключового транзитного коридору до Європи, а також в усуненні всіх перешкод на шляху подальшого розвитку відносин між Україною та ЄС. Для налагодження своїх стосунків з Європою Росія мала б:

• Дотримуватись (як і Україна) правил WTO,

• Сприяти розмежуванню своїх кордонів з Україною таким чином, щоб можна було запровадити взаємозатверджений режим пересування осіб та товарів.

Висновок

Україна має величезний потенціал, який буде реалізовано лише в тому випадку, якщо вона зможе створити нову динаміку спрямованих на реформи зусиль та досягти позитивних політичних відгуків міжнародної спільноти. Недавній досвід трансформації суспільства у країнах Центральної Європи доводить, що сміливі наміри можуть стати дійсністю.




Використана література:

Abdelal, Rawi (2002) Memories of Nations and States: Institutional History and National Identity in Post-Soviet Eurasia Nationalist Papers, Vol.30, No.3, 2002

Anderson, Julia & Albini, Joseph L. (1999) Ukraine’s SBU and the New Oligarchy, International Journal of Intelligence and CounterIntelligence, Vol. 12, No.3, pp.282-324

Batt, Judy (2003) The EU´s new borderlands, Working Paper, Centre for European Reform, October 2003

Brzezinski, Zbigniew (1994) The Premature Partnership, Foreign Affairs 73: 2, Mar./Apr. 1994, pp. 67-82

- “ - (1995) A plan for Europe, Foreign Affairs 74: 1, Jan./Feb. 1995, pp. 26-42

Chase, Robert S. & Hill, Emily B. (1996) Pivotal states and U.S. strategy, Foreign Affairs; Jan/Feb96, Vol. 75 Issue 1, pp.33-54

Dergachev Aleksandr (2000) Ukrainian–Russian Relations — European and Eurasian Contexts Russian Politics and Law, vol. 39, no. 6, November–December 2000, pp. 57–73.

Garnett, Sherman W. (1997) Keystone in the Arch, Carnegie Endowment for Intenational Peace

Godin, Iurij (2002) Will Ukraine Join the Slavic Union ? Russian Politics and Law, Vol. 40, No.4 (Jul/Aug 2002), pp.44-55

Kuzio, Taras & Moroney, Jennifer D.P. (2001) Ukraine and the West: Moving From Stability to Strategic Engagement, European Security Vol. 10, No.2 (Summer 2001), pp.111-126

Light, Margot & White, Stephen (2000) A wider Europe: The view from Moscow and Kyiv, International Affairs; Jan2000, Vol. 76 Issue 1, p77, 12p

Lisnychuk, Oles (2003) A Time to Say, “European Idea Doesn´t Work“ ?, Policy Paper No.16, Center for Peace, Conversion and Foreign Policy of Ukraine

Moroney, Jennifer D.P. (2001) Frontier Dynamics and Ukraine´s Ties to the West, Problems of Post-Communism, vol.48, no.2, March/April 2001, pp.15-24

Mroz, John Edwin & Pavliuk, Oleksandr (1996) Ukraine: Europe´s Linchpin, Foreign Affairs Vol. 75 No.3 May/June 1996, pp. 52-62

Pascual, Carlos, Pifer, Steven (2002): Ukraine´s Bid for a Decisive Place in History, The Washington Quarterly, Winter 2002, pp. 175-192

Sherr, James (2003) Ukraine´s Euro-Atlantic Course: Is Failure Inevitable ? Report - Working Group on Ukraine, Center for Strategic and International Studies, Washington, Jan 6, 2003

- " - Edging erratically forward, NATO Review, Autumn 2003

Talbott, Strobe (1998) The New Ukraine in the New Europe, Address at Brookings Inst., Apr 8, 1998

White, Stephen & Light, Margot & Lowenhardt, John (2001) Belarus, Moldova and Ukraine: Looking East or Looking West? Детальнiше... 

Уявіть собі наступний сценарій. У календарі 2010 рік. Україна нещодавно отримала запрошення стати членом Північноатлантичного альянсу на самміті НАТО, який відбуватиметься у Варшаві, як визнання того, що саме ця країна підтримувала тісні зв’язки між НАТО та Україною. Після виборів нового президента у Києві восени 2004 року Україна явно переключилася на вищу швидкість, започаткувала нову внутрішню реформу та чітку прозахідну зовнішню політику. У внутрішній політиці Україна здивувала своїх критиків реальним та швидким прогресом у систематизації роздрібненої внутрішньої політики, знищенні корупції та започаткуванні зрозумілих та вартих довіри економічних реформ. Також були цікавими і зміни у зовнішній політиці. На думку нової прозахідної, реформаторської влади, Україна разом з Польщею нині стали гучними та послідовними про-атлантичними голосами в регіоні, регіональними лідерами реформ та вагомими співучасниками миротворчих операцій Альянсу в Афганістані та інших місцях Близького Сходу.

Зростаюче потепління у відносинах між Україною та НАТО супроводжується також і зближенням з ЄС. Після визначення стратегічного положення та ролі України в Європі та після того як Київ досяг значного прогресу вдома, те, що колись здавалося неможливим, сьогодні є все більше правдоподібним. Останній звіт Європейської комісії підтвердив, що Україна досягла значного прогресу при виконанні копенгагенських критеріїв. Однак, зрозуміло й те, що в ЄС існує низка спірних питань щодо „європейськості“ України, та стосовно того, який вплив матиме її вступ на фінанси ЄС та скільки голосів вона отримає згідно з новою Європейською конституцією. Не дивлячись на це, західні аналітики прогнозують, що питання про членство в ЄС все більше стосується того, коли прийняти Україну, а не чи прийняти її взагалі, та що ЄС скоро заявить про свою готовність розпочати переговори про вступ. Для багатьох українців це багаторічні мрії, які здійснюються.

Надзвичайний успіх у внутрішній та зовнішній політиці України приніс стратегічні вигоди для всього регіону та за його межами. Завдяки йому почала трансформуватися геополітична карта Європи та Євразії, так само як і визначення місця Центральної та Східної Європи, востаннє здійснене десять років тому. Крім переміщення кордонів інтеграції та стабільності далі на схід, до самого кордону Росії, успіх України мав потужний вплив на цілий регіон та дозволив їй стати центром нової групи демократичних та націлених на реформи країн від Білорусі після завершення ери Лукашенка на півночі й до Грузії та Кавказу на півдні. Аналітики також погоджуються, що успішна демократична трансформація України має сьогодні позитивний вплив на підтримку та мотивацію демократичної опозиції в Росії, що дає можливість сподіватися, що сповзанню Росії до авторитарної влади можна буде запобігти.

Успішна трансформація України та вибір західного вектора були стратегічно важливими і з інших причин. Такий вибір цієї країни з 50-ти мільйонним населенням посилив мир та безпеку в цій надзвичайно важливій частині Євро-Атлантичної спільноти. Це також допомогло стратегічному відходу Альянсу від оборони серця старої Європи та створило нову платформу і кращу позицію США та Європи для вирішення того, що кожен вважає головною проблемою 21 століття – нестабільність та загрози, які надходять з Близького Сходу. Стратегічний капітал України, який безперервно росте, відобразився не лише в її активній участі у стабілізаційних операціях під керівництвом НАТО на Близькому Сході, але й успішно трансформована та демократизована Україна дозволила Заходу впливати на стабільність на Кавказі та в Центральній Азії, а також на Близькому Сході.

Чи є цей сценарій занадто віддаленим та абсолютно нереальним, або ж цілком можливо, що цей задум можна перетворити на реальність, якщо українські та західні лідери мужньо візьмуться за цю справу? Якщо б у Лас-Вегасі сьогодні зробили ставки на цей сценарій, то вони були б не дуже високими. Більшість західних спостерігачів відчуває розчарування, коли йдеться про бажання та здатність України реформуватися відповідно до західних стандартів. Після всіх скандалів, проблем та розчарувань останнього десятиліття здається, що Захід „втомився від України“, так як здається, що майбутнє цієї країни якось вислизнуло з порядку денного Заходу. Така зростаюча незацікавленість Заходу не залишилася без уваги в Україні. Багато українців мають сумніви про бажання США або Європи допомогти Києву стати повноправним членом Євро-Атлантичної спільноти.

У той же час, будь-хто, хто знайомий з гарячими дискусіями про розширення НАТО та ЄС протягом 90-х років ХХ століття, може підтвердити, якими невпевненими виглядали ці політики на той момент. Коли б у Лас-Вегасі тоді зробили ставки на можливість, що НАТО та ЄС протягом майбутніх десяти років приймуть десять країн Центральної та Східної Європи від Балтики до Чорного моря, вони б також не були високими. Мета повністю інтегрувати Україну до Заходу, без сумніву, амбіційна, але не більше „нереальна“, ніж мета Заходу, яка була досягнута в минулому десятилітті. З багатьох причин це наступний логічний крок та наступний проект, який Євро-Атлантична спільнота мала б прийняти як пріоритетний.

Більше того, стратегічні вигоди від успішного закріплення України на Заході будуть досить значними. Коли ми усвідомимо собі стратегічні проблеми, які Захід повинен буде вирішувати протягом майбутніх років, то і справді було б краще справлятися з ними разом з прозахідною демократичною Україною на нашому боці. Однак, цілком зрозуміло, що це не станеться саме по собі. Це відбудеться, якщо відбудеться взагалі, коли в Україні буде нове бачення та нова влада, а на Заході знову з’явиться бажання надати інтеграції цієї країни найвищий пріоритет, коли виникне чітка й реалістична довгострокова стратегія реалізації цього задуму, а також група союзників по обидва боки Атлантики, які були б готові допомогти, щоб так сталося.

Цей текст є спробою змалювати на відстані велику картину того, що б це значило – запропонувати логічну та реальну стратегію для визначення місця та інтеграції України до НАТО та ЄС протягом наступного десятиліття. На основі досвіду попереднього десятиліття стає зрозуміло, що повинен зробити Київ, а що – США та ЄС, щоб задумане стало реальністю.

І. Зрозуміти складові частини успіху у минулому

Перш, ніж почнемо шукати відповіді на питання, з яких основних компонентів мусить складатись стратегія інтеграції України, було б корисним звернутися до минулого та дізнатися, чому та як Захід досяг успіху в інтеграції країн Центральної та Східної Європи від балтійських держав на півночі до Болгарії та Румунії на півдні протягом 90-х років минулого століття. В кінці кінців, якщо б цього успіху не було, питання пошуків Україною свого місця у Євро-Атлантичній спільноті навіть не було б актуальним.

Першим та без сумніву найважливішим компонентом була воля та бажання цих країн – як їхніх лідерів, так і населення – стати частиною Європи та трансатлантичної спільноти. Важливість цього фактору просто неможливо перебільшити. Двері НАТО та ЄС ніколи б не відчинилися для цих країн, якщо б лідери Центральної та Східної Європи у них не стукали, а інколи навіть і грюкали. Історія, коли президенти Валенса, Гавел та Гьонц навесні 1993 року прибули до Вашингтону, щоб узяти участь у відкритті Музею голокосту та справили велике враження на тодішнього президента Білла Клінтона, пояснюючи йому, чому вступ до НАТО є їхнім найважливішим пріоритетом – це один з найемоційніших, але у жодному разі не єдиний приклад відданості та лідерства у регіоні, які привели до позитивних змін.
Але було недостатньо просто сказати, що ми бажаємо приєднатись до Заходу, незалежно від того, наскільки красномовно це той чи інших лідер міг би зробити. У жодної країни не було законного права на вступ до НАТО чи Європейського Союзу. Ніхто б не сприймав ці прагнення країн ЦСЄ серйозно, якщо б лідери та населення цих країн не довели не тільки словами, але й вчинками, що вони справді віддані цінностям та інтересам Євро-Атлантичної спільноти. Найкращим мірилом відданості була готовність цих країн зробити важкі кроки, спрямовані на реформи та прийняти такі рішення у сфері зовнішньої політики, які б пов’язували їх із Заходом та містили в собі реальні затрати й ризики. Якщо б у Польщі не пройшла успішна шокова терапія, для Леха Валенси було б набагато важче привернути увагу Заходу до бажання своєї країни вступити до НАТО. Якщо б держави Балтії не мали за собою таких великих успіхів у реформуванні та переорієнтації на Захід, ніхто б їх не сприймав як серйозних кандидатів на вступ до НАТО та ЄС. Цей список можна було б продовжити.

Відверто кажучи, ніхто не очікував, що ці країни Центральної та Східної Європи стануть подібними до сучасних демократичних країн Західної Європи за один день. Усі розуміли, що консолідація демократії у цьому регіоні може тривати десять років або й довше. Критично важливим було відчутне враження, що ці країни обрали правильний курс й поступово починають робити кроки, які є гідні довіри з боку Заходу, на які можна спиратися, та що у цих державах як їх керівництво, так і населення мають фундаментальну політичну волю та відданість цьому курсу аж до його успішного завершення. Іншими словами, щоб стати союзниками, країни-кандидати мусять почати виглядати як союзники та поводитися як союзники. А насамперед мусять мати на своєму рахунку такі досягнення, які могли б стати підвалинами довіри й розпочали процес подолання сумнівів та опозиції, які були так широко розповсюджені на Заході на початку.

Чи Захід свідомо використав прагнення цих країн приєднатися до наших інституцій, щоб примусити їх трансформуватись? Звичайно, що так. Західні діячі у той час жартували, що перспектива вступу до НАТО та ЄС – це „золота морква”, стимул для цих країн, щоб вони визначили цілу низку проблем та вирішили їх. Історики без сумніву будуть сперечатися щодо того, яка частина успішної трансформації Центральної та Східної Європи, включаючи внутрішні реформи, вирішення питань відносно кордонів та прав меншин, відбулася завдяки прагненню приєднатись до НАТО та ЄС, а яка частина трансформації пройшла б у будь-якому разі. Але кожен учасник процесу чітко бачив, як часто необхідність вчинити певні кроки для вступу до НАТО чи ЄС використовувалася урядами країн даного регіону для обґрунтування болючих чи вразливих питань.

Критичний момент цього процесу настав, коли ці країни такі кроки зробили і показали свою волю та готовність реформуватися й змінюватися. Тим самим вони в очах Заходу почали бути гідними довіри, а їх позиції посилилися. Коли вони почали виглядати як союзники та поводитися як союзники, для Заходу ставало дедалі легше уявити їх собі як союзників, а для політиків – робити конкретні кроки для того, щоб вони справді стали союзниками. Нарешті ми досягли такого стану речей, коли прийняття цих країн у члени наших організацій перестало сприйматися як радикальна і майже безглузда ідея, а стало навпаки загально прийнятною думкою та майже цілком втратило свою вразливість.

Тепер переходимо до другого ключового фактору – Захід мусив створити для цих країн чітку перспективу щодо їхнього членства в таких організаціях як НАТО та ЄС. Самі по собі ці країни не були б спроможні триматися курсу і досягти того, чого вони досягли. Свого часу західні діячі порівнювали процес інтеграції до НАТО та ЄС з марафоном – бігли марафонську дистанцію самі країни, але Захід відігравав роль тренера, ментора а деколи – і вболівальника. Але громадяни країн Центральної та Східної Європи мусили знати та бути переконаними, що ця перспектива реальна, що двері до наших організацій будуть відкритими, коли або якщо вони добіжать до кінця марафону.

У свою чергу, щоб створити на Заході волю таку перспективу запропонувати, потрібно було мати політично та стратегічно обґрунтовану концепцію щодо того, чому Захід має такий проект здійснювати взагалі. Потрібно мати на увазі, що як у Європі, так й у США битва за визначення майбутнього Європи та майбутньої мети НАТО розгорталася у ситуації, коли стара радянська загроза вже не існувала. Відповіді, які зрештою дали західні уряди, а саме розширення трансатлантичних структур та європейської інтеграції з західної на східну половину континенту, сьогодні видаються звичайними та логічними. Але тоді ці відповіді не були наперед визначені. Наприклад, коли вперше виникло питання про розширення НАТО, проти була значна частина членів американського уряду та стратегічної спільноти, а в Західній Європі цю ідею не підтримував майже ніхто. За радикальну зміну такого способу мислення довелось довго воювати як в інтелектуальній, так і в політичній сфері.

Один елемент був особливо важливим – нове визначення Європи як єдиного та вільного континенту, де країни Східної Європи є настільки ж демократичними, вільними та безпечними, як і держави Західної Європи. Після майже півстолітнього примусового розподілу зовсім не всі та не одразу почали вважати цю концепцію очевидною. Коли хтось наприкінці 80-х років минулого століття чи на початку 90-х говорив слово „Європа”, для багатьох людей на Заході це автоматично означало Західну Європу. На Центральну та Східну Європу часто дивилися як на віддалені окраїни чи другосортну частину континенту. Нові незалежні країни, такі як Україна, для більшості були чимось незнаним, а їхнє майбутнє, не кажучи вже про місце на Заході, залишалось відкритим питанням.

Наступним ключовим елементом було стратегічне обґрунтування розширення НАТО та ЄС. Окрім моральних та історичних аргументів за об’єднання Європи, існував ще й важливий стратегічний аргумент, на якому потрібно було наголосити та прийняти. Коротко кажучи, цей аргумент полягав у наступному: Захід зможе набагато ефективніше захищати мир та безпеку, якщо візьме ці країни під своє крило, аніж якщо допустить, щоб у майбутньому на нейтральній території чи у вакуумі поміж Німеччиною та Росією знову виник ризик нестабільності. Це відбивало ідею, що у новій ері холодної війни такі організації як НАТО повинні діяти там, де існує потенційна криза, якщо вони не бажають, щоб їх вважали застарілими пережитками. Як тоді афористично казали, НАТО мусить „вийти зі своєї території або відійти від справ”. Розширення НАТО та ЄС у певному сенсі можна вважати масштабним актом вчасного запобігання кризам.

Відверто кажучи, існувало і багато інших перешкод. Спочатку ані НАТО, ані ЄС не мали жодних стандартів для вирішення питання, коли та хто може до них приєднатися. На Заході існували серйозні побоювання, що приєднання цих країн може просто закінчитися імпортом проблем, які залишилися невирішеними на Сході, замість їх розв’язання. Тому виникла необхідність розробити таку стратегію розширення, яка б запобігла вихолощуванню чи навіть знищенню ефективності цих інституцій. Список питань, які мав Захід, можна було б продовжувати. Критичної політичної маси, потрібної для руху вперед, було досягнуто завдяки комбінації політичних та моральних імперативів створення нової Європи – єдиної, вільної та мирної – де війни стали немислимими. До цього потрібно додати стратегічний аргумент, що для нас самих було вигідніше використати вікно можливостей, яке відкрилось після закінчення холодної війни, щоб на цілому континенті назавжди запанував мир. Саме такий тандем аргументів поставив на перше місце на порядку денному для дипломатії питання Центральної та Східної Європи, де воно залишалось протягом 90-х років минулого століття.

Жодна з цих подій не відбулася б, якби не було стабільної та чіткої позиції Сполучених Штатів протягом десяти років та за різних урядів. Кожен з лідерів окремих європейських країн відігравав ключову індивідуальну роль, а Вашингтон дав ключовий поштовх розширенню НАТО, розробив ключові концептуальні та стратегічні кроки, а також взяв на себе важке дипломатичне завдання перетворити бачення у дійсність. Якби НАТО не зайнялося практичними аспектами безпеки, невідомо, чи було б бажання з боку ЄС та можливість для розширення.

Найкраще це можна простежити на прикладі відносин з Росією. Дилема, яку Захід мусив вирішити у відносинах з Москвою, була дуже простою. Ми були переконані, що закріплення Центральної та Східної Європи на Заході завдяки членству у НАТО та ЄС не буде актом ворожнечі та, що створення сфери стабільності й інтеграції вздовж західних кордонів Росії значною мірою відповідатиме власним інтересам Москви. Але тих росіян, які з цією логікою погоджувались, можна було б помістити в одну досить маленьку кімнату. Відтак, Захід був змушений реалізувати розширення за умови сильної та зростаючої ворожнечі з боку Росії. Вони неодноразово проголошували, що такий курс призведе до нової конфронтації або до нової холодної війни. Ще більше ускладнювало ситуацію те, що велика частина союзників і досить велика кількість американців висловлювались за розширення НАТО або ЄС лише у тому разі, якщо це не призведе до нового протистояння з Москвою.

Тому питання відносин з Росією залишалось у центрі західної політичної думки від самого початку до самого кінця процесу розширення. Чим ближче НАТО та ЄС наближались до кордонів Росії, тим більш невідкладною була ця необхідність. Відверто кажучи, по обидва боки Атлантики пройшло чимало дискусій, як справитися з російським фактором. Чи доцільніше спробувати домовитись з Москвою? Чи, навпаки, уявлення про те, що така угода з Москвою на умовах, висунутих Заходом, є можливою слід вважати необґрунтованим? Чи не було б для Заходу доцільніше просто створити нову реальність, не приймаючи до уваги протести Росії? А потім почекати поки осяде пил та спробувати домовитися з Москвою про встановлення нових конструктивних відносин?

Сполучені Штати та Європа спробували вирішити цю дилему завдяки стратегії „двох колій”. З одного боку, вони підтримували інтеграцію країн Центральної та Східної Європи, а з іншого - запропонували Москві її власну колію, тобто встановлення нових відносин співпраці з Євро-Атлантичними структурами у їх розширеному вигляді. У той самий час, Москва дуже добре усвідомлювала, що на Заході є чимало тих, хто погодиться з розширенням лише у тому випадку, якщо Росія не буде мати заперечень. Тому росіяни намагалися максимальною мірою використати ці побоювання та відтягувати процес настільки довго, наскільки це було можливо. Росія почала серйозно ставитися до переговорів із Заходом щодо встановлення нових відносин лише тоді, коли стало зрозуміло, що розширення відбудеться, незважаючи ні на що. Але й тоді забезпечення „м’якої посадки” відносин з Росією було для дипломатів танцем на канаті.

Яке значення це все має для сучасної України? Всі ці питання та дилеми будуть обов’язково повторюватися, коли Київ та Захід будуть намагатись розробити та реалізувати спільну стратегію, яка б надійно поставила Київ на якір біля берегів Заходу. По-перше, якщо Україна бажає, щоб сьогодні до неї ставились як до серйозного кандидата на інтеграцію до західних структур, вона мусить довести, що має чіткий намір трансформуватися та досягти у себе вдома такого ж прогресу як це протягом 90-х років зробили країни Центральної та Східної Європи. По-друге, як Сполученим Штатам, так і Європі потрібна нова концепція ширшої Європи, яка б включала Україну та з точки зору політики й стратегії обґрунтовувала, чому включення Києва сьогодні мусить бути найпріоритетнішим завданням для Євро-Атлантичної спільноти. По-третє, протягом інтеграції Києва питання Росії та стосунків з Москвою знову викликає одну з найбурхливіших політичних дискусій у цілій Євро-Атлантичній спільноті (також у Києві). Остання, але не менш важлива обставина стосується того, що Вашингтон мусить знову зосередитися на цій проблематиці в період, коли все більшою мірою його увагу привертає не Європа, а нові виклики, які походять з інших континентів, зокрема з Близького Сходу.

II. Що потрібно зробити? Стратегія для інтеграції України до євроатлантичної спільноти

Відправною точкою для розробки надійної стратегії для інтеграції Києва до Заходу має стати визначення подібностей та відмінностей у випадках з Україною та країнами Центральної та Східної Європи. В обох випадках необхідними були та залишаються три компоненти.

Найпершим компонентом є мотивація з боку країни-кандидата. Еліти та суспільство мусять мати волю та мотивацію для запровадження такої внутрішньої та зовнішньої політики, яка б відповідала Західним стандартам. Такі країни повинні довести словом та діями, що вони союзники Заходу. Другою необхідною складовою є „морква”, тобто чітка та надійна перспектива з боку Заходу щодо того, що ця країна може стати й стане членом спільноти, якщо вона виконає всі необхідні умови, встановлені НАТО або ЄС. І третім компонентом є стратегія щодо Російського чинника. Така стратегія необхідна для створення та збереження консенсусу на Заході та для захисту країни-кандидата, а також для збереження загального позитивного курсу співробітництва у відносинах між Заходом та Росією.

Велику відмінність між випадком з країнами Центральної та Східної Європи з одного боку та Україною з іншого можна коротко сформулювати таким чином: в Україні внутрішня мотивація та бажання приєднатися до Заходу є слабкішими, „морква” або запропонована перспектива з боку Заходу є меншою та менш привабливою або надійною; а Російський чинник може створити набагато серйозніші проблеми. Це означає, що будь-яка стратегія, яка розроблятиметься стосовно інтеграції України до Євро-Атлантичної спільноти повинна вирішити це питання. Вона повинна підвищити мотивацію та волю всередині країни для того, щоб Україна трансформувалася у більш серйозного кандидата на інтеграцію в очах Заходу. Ця стратегія повинна також домогтися більшої перспективи з боку Заходу щодо можливості приєднання України до Заходу, а також повинна передбачати, як напряму впоратися з Російським чинником.

Отже, якою повинна бути реалістична стратегія для інтеграції України до ключових Євро-Атлантичних організацій протягом наступних десяти років? Наступні п’ять кроків є критично важливими, якщо Захід та Україна збираються розробити реалістичну стратегію для досягнення цієї мети протягом майбутніх років.

По-перше, починати потрібно з України та її внутрішньої та зовнішньої політики. Якщо Україна хоче, щоб її сприймали як другу Польщу, вона повинна провести реформи та трансформації для того, щоб виглядати як Польща у своїй внутрішній та зовнішній політиці. Це потрібно зробити не для того, щоб зробити „послугу” для Заходу, а натомість тому, що ці перетворення є фундаментальними для власних інтересів Києва та відображатимуть прагнення українського народу. Ніщо не змінить ставлення Заходу до України швидше та повніше, ніж успіхи на домашній арені.

Те, що потрібно зробити Україні не є таємницею або загадкою. Вона повинна запровадити демократію та налагодити свою політичну систему. Вона також повинна реформувати свою економіку. Вона повинна вирішити питання експорту зброї. Вона повинна знищити корупцію. Цей список можна продовжити. Україна повинна зробити все те, що у свій час зробили всі країни Центральної та Східної Європи для того, щоб трансформуватись. Захід не вимагатиме від України більшого, ніж від цих країн, але й не менше.

На сьогоднішній день Київ втратив ту значну прихильність, яка у нього колись була на Заході. Так як і багато українців, Захід розчарований діями сьогоднішньої влади в Україні. Сьогодні багато людей на Заході страждають від того, що можна назвати „втома від України”. Проте вони не перестали сподіватися на те, що Україна за короткий строк все ж таки зможе справді трансформуватися на кшталт Польщі 90-х років. Однак, США та Європа ніколи не змінять свою довгострокову політику щодо України, якщо остання не продемонструє зміни всередині країни. Саме тому цей рік є настільки важливим.

У теорії немає нічого неможливого, проте дуже важко уявити на практиці такий прогрес без демократичної та легітимної зміни влади в Україні, тобто президентських виборів, які заплановані на кінець цього року. Єдиний спосіб, як можна змінити цей негативний образ — розпочати нову сторінку в історії України через зміну влади, яка була б віддана справжнім реформам. Інакше буде важко собі уявити, щоб Захід значно підвищив свою прихильність та допомогу Києву без чітких ознак змін всередині країни.

Україна також повинна розробити чіткий та послідовний курс у своїй зовнішній політиці в якості союзника Заходу. У цій сфері Україна можливо має кращу ситуацію, беручи до уваги її роль в Іраку та інших гарячих точках, проте було б великою помилкою для Києва вважати, що, надіславши війська до Іраку, Україні вдалося „відкупитися” перед Заходом взагалі, та США зокрема. Існує набагато більше можливостей для України на міжнародній арені для того, щоб стати союзником Заходу. Україна, наприклад, могла б взяти активну участь у налагодженні нових відносин між Заходом та Білоруссю, а також відігравати ключову роль у Чорноморському регіоні та впливати на політику Близького Сходу. Зрозуміло, що необхідні зміни у внутрішній та зовнішній політиці пов’язані між собою. Якщо б Україна розпочала серйозно запроваджувати реформи вдома, це також покращило б її зовнішньополітичну роль та, можливо, дозволило б Києву стати прикладом для наслідування для Півночі та Півдня.

По-друге, для того, щоб повернути Київ на правильний шлях Захід буде змушений розробити чітку й надійну перспективу для Києва щодо повного членства України в Західних структурах. Моральна, політична та економічна підтримка буде також надзвичайно важливою для того, щоб це сталося. Знову ж, коаліція прихильних та позитивно налаштованих країн по обидва боки Атлантики повинна об’єднатися та заявити, що інтеграція цієї країни є для неї стратегічним пріоритетом на наступні десять років, так само як це було у випадку з країнами Центральної та Східної Європи в 90-х роках. Приєднання України до Заходу має стати наступним кроком у довершенні Європи та Євро-Атлантичної спільноти.

Це вимагатиме створення сучасного еквіваленту перспективи або так званої „золотої моркви”, яка відіграла ключову роль у мотивуванні країн ЦСЄ десять років тому. Це не відбудеться за один день або одним помахом чарівної палички. Для того, щоб Захід зробив такий сміливий крок, необхідно буде дати означення того, з чого складається Європа та Євро-Атлантична спільнота. На сьогоднішній день багато людей в НАТО та ЄС безсумнівно вважають, що Європа вже є довершеною та погоджуються, що з такими країнами як Україна потрібно мати налагоджене співробітництво без їхнього членства у Євро-Атлантичних структурах.

Чесно кажучи, якби мене хтось запитав п’ять років тому (у 1997 році), коли я працював у Держдепартаменті США при Секретарі Мадлен Олбрайт та відповідав за розширення НАТО, чи вважаю я, що Європа буде повністю „довершеною”, якщо нам вдасться інтегрувати всі країни від Балтії до Чорного моря до НАТО та ЄС, я підозрюю, що разом з моїми колегами я б відповів „так”. На той час наше бачення того, що таке Європа закінчувалося десь на польсько-українському кордоні. Сьогодні, базуючись на успішному досвіді попереднього десятиліття, настав час знову перебудувати та розширити наше означення Європи для того, щоб включити туди Україну, так само, як ми перебудували та розширили поняття Європи десять років тому для того, щоб включити до неї країни ЦСЄ.

Це нове бачення ширшої Європи, яке повинно бути створеним, звичайно, розробляється не тільки заради України. Існує подібна низка питань, які повинні владнатися щодо можливого членства Туреччини в ЄС, а також питань навколо інших країн Чорноморського регіону таких, як Грузія, Азербайджан та Вірменія щодо їхньої Євро-Атлантичної перспективи. І тоді одного дня, краще раніше, ніж пізніше, перед нами постане питання про можливе членство постлукашенківської Білорусі до Заходу. Коли я працював у Держдепартаменті США в 90-х роках, я часто розповідав своїм колегам, що ми повинні мислити про політику в рамках десяти -, двадцятип’яти - та п’ятидесятирічних планів. Інтеграція країн ЦСЄ була десятирічним планом, України – двадцятип’ятирічним, а для Росії ми відвели півстоліття.

Іншими словами, сьогодні ми повинні вступити в інтелектуальну й політичну битву та перемогти в ній щодо надання нового означення ширшої Європи, яка включатиме Україну. А Україна своїми діями та успіхами на внутрішній арені повинна допомогти нам перемогти у цій битві. На мою думку, це ширше бачення повинно також включати Туреччину, а також залишати місце для Південного Кавказу. Таке нове бачення вимагатиме переконливої стратегічної аргументації та обґрунтування для створення консенсусу та політичної волі для реалізації цього задуму. Це обґрунтування не може бути таким же, як у випадку з країнами ЦСЄ десять років тому, так як стратегічний контекст пройшов трансформацію за цей час, зокрема після терористичної атаки 11 вересня 2001 року. Воно повинно складатися з двох ключових компонентів, які є досить самоочевидними, якщо поглянути на карту та зважити сучасні стратегічні виклики, які постали перед Заходом.

Першим компонентом є думка, яка була вперше сформулювала Збігнєвом Бжезинським про те, що Росія з Україною в її складі є імперією, а без неї – ні. Це саме можна сформулювати дещо м’якіше: демократизована та інтегрована Україна є запорукою того, що Росія знову не піддасться на імперські спокуси у своїх відносинах з Європою та Заходом. Ця ідея заслуговує на додаткову увагу тепер, коли на Заході існує зростаюче занепокоєння та дебати стосовно того, чи Російський експеримент з демократією не спіткнувся (або зазнав поразки взагалі) та чи не дрейфує Москва у бік нового авторитаризму та нео-імперіалізму у відносинах з тими країнами, які поки-що вважає своїм найближчим зарубіжжям.

Друга та не менш важлива причина того, чому Україна така важлива у стратегічному плані стосується Близького Сходу. Саме з цього регіону походить найбільш імовірна загроза безпеці Транс-Атлантичної спільноти у майбутньому. Навіть одного погляду на карту достатньо для того, щоб зрозуміти, наскільки стратегічно важливими для Заходу є Туреччина, Україна та Чорноморський регіон. Ці країни можуть послужити платформою для стабілізації та впливу далі на схід та на південь. Замість того, щоб розглядати цей регіон як далеку східну периферію сучасного Заходу, ми повинні мислити про нього в якості нашого стратегічного тилу, так як Захід намагається спроектувати свій вплив та владу на південь, на Близький Схід.

По-третє, створення такого бачення буде важливим випробуванням як для американців, так і для європейців. Безсумнівно, що роль США є надзвичайно важливою, а ми повернемось до цього питання трохи пізніше, декілька інших речей повинні трапитися, якщо основні Європейські країни, що діють через НАТО або ЄС, збираються повністю розділити це бачення, та зробити питання інтеграції України до Заходу своїм найвищим пріоритетом. Сьогодні деякі Європейці бояться цього бачення ширшої Європи, так само, як це було у випадку з приєднанням країн ЦСЄ до Заходу в 90-х роках. Причини таких переживань повинні бути визначені та вирішені напряму. Вони зосереджуються на питаннях влади, грошей, ефективності, а також ідентичності.

Ці побоювання стосуються влади тому, що Україна є великою країною, а тому, зважаючи на розмір її території та чисельність населення, вона стала б одним з основних гравців по кількості голосів у майбутньому ЄС, приблизно на одному рівні з іншими ключовими гравцями ЄС. Побоювання також ґрунтуються на питаннях грошей тому, що через великий розмір території та величезний сільськогосподарський комплекс, Україна теоретично претендувала б на великі суми допомоги. Вони також стосуються ефективності через те, що багато Європейців стурбовані тим, яким чином функціонуватиме ЄС, та чи підвищиться або навпаки понизиться його ефективність, якщо Україну запросять до членства. Ну й на кінець, Європейці також стурбовані питанням ідентичності через те, що багато з них просто не мають достатньо інформації про Україну, що це за країна та чи розділятиме вона Європейські цінності.

Можливо, найважливішим для ЄС сьогодні є успішний вихід із тупикового конституційного становища та розробка кращих механізмів для забезпечення ефективності функціонування розширеного Європейського Союзу. Сьогодні існують навіть більші побоювання, ніж у 90-х про те, що подальше розширення може стати фатальним для ЄС. Звичайно ж, можна довго й голосно дискутувати щодо того, як повинен діяти ЄС для покращання ефективності функціонування розширеної спільноти. Але очевидною є одна річ: слабкий та розділений ЄС, вся увага якого зосереджена на внутрішніх негараздах, не зможе самотужки вирішити це питання. Тому в інтересах України є те, щоб ЄС вийшов із цієї ситуації.

По-четверте, неможливо уявити успішну інтеграцію України до Заходу без активної підтримки з боку Сполучених Штатів. США повинні зайняти лідерську позицію у створенні загального бачення та стратегічного контексту для інтеграції України. Якщо Сполучені Штати займуть правильну позицію, то це допоможе подолати стриманість з боку деяких Європейських гравців щодо України. Зайнявши лідерську позицію через НАТО, США можуть тим самим посприяти позитивному просуванню відносин між Україною та ЄС. Також США повинні допомогти подолати питання Російського чинника – через лідерські позиції в НАТО та на рівні двосторонніх відносин з Москвою. Як показав досвід ЦСЄ у 90-х роках, Вашингтон може використовувати свої політичні м’язи та набагато нижчий рівень допомоги як вагомий каталізатор та стимулювати внутрішні демократичні реформи. А Американські НУО та інші приватні групи можуть також зіграти ключову роль у підтримці України.

Але це просто підкреслює потребу у спільних та скоординованих зусиллях з боку США та ЄС. Це одна з багатьох причин, чому настільки важливим є примирення в трансатлантичній спільноті щодо війни в Іраку та вирішення тих спірних питань, які залишалися по обидва боки Атлантики та всередині Європи. Захід повинен зробити це з власних причин, проте немає сумніву, що Україна отримала б найбільше дивідендів від такого кроку. Мало ймовірно, що роздрібнений Альянс та розділений ЄС, вся увага якого зосереджена на собі, вдасться до цих сміливих кроків, які викладені у цій роботі.

По-п’яте, у жодному питанні не є потреба у спільному та послідовному Західному підході більш важливою, ніж у питанні відносин з Росією. Знову, перед Заходом виникне дилема про те, що стратегія, націлена на подальше розширення задля стабільності, в результаті якого Україна інтегрується до Євро-Атлантичної спільноти, буде негативно сприйнята Росією. Тоді Захід буде змушений відмовитися від такого невигідного геополітичного мислення та почати готуватися захищати свою власну інтеграційну логіку.

В дійсності розширення НАТО та ЄС до ЦСЄ не створило нової загрози для західного кордону Росії, як передбачали Російські лідери та аналітики. Навпаки, таке розширення забезпечило більш стабільний мир та рівень безпеки в регіоні за всі останні часи в новітній історії. Великим парадоксом, звичайно, є те, що розширення НАТО де-факто зруйнувало страх, який з часів Наполеона переслідує Російських лідерів, що на їхньому західному кордоні з’явиться агресивна та потужна сила, яка може загрожувати Батьківщині. Більше того, починаючи з 11 вересня 2001 року Сполучені Штати та їхні союзники зробили значний внесок у відверненні загрози від Росії на її південному кордоні у ході успішної війни проти режиму Талібан в Афганістані та під час миротворчої місії в цій країні під проводом НАТО. Тепер науковці можуть аргументувати, що Західне оточення може мати свої позитивні сторони.

Тим не менше, політична дійсність показує, що подібні аргументи, навіть за умов їхньої обґрунтованості, не обов’язково допоможуть Вам політично в Росії сьогодні. Не потрібно бути Клаузевіцем, щоб передбачити, що на сьогоднішній день Москва буде заперечувати проти серйозних дій з боку НАТО та ЄС щодо інтеграції України до Заходу. Поєднання Російської невралгії з географічної близькістю, впливом та зв’язками в Україні, означає, що вирішення питання Російського чинника буде центральним компонентом у будь-якій стратегії Заходу стосовно Києва.

У Заходу сьогодні є три основні можливості щодо вибору стратегічного підходу до Москви в цьому контексті. Найперший варіант є просто ігнорувати Російські емоції та швидкими діями створити необхідні інтеграційні кроки. Такий варіант можна умовно назвати „стратегією NIKE”, яка ґрунтується на девізі „Просто зроби це”. Така стратегія презюмує, що Російські переконання не можна змінити через дипломатію та аргументовані докази, і краще швиденько та тихо створити нову реальність і тим самим примусити Росію пристосовуватися, а потім розпочинати будувати нові відносини. Як тільки Москва прийме таку реальність, її бачення трохи зміниться та стане більш терпимим.

Другим варіантом для Заходу є застосування подібної стратегії „двох колій”, яка була використана в 90-х роках, коли НАТО та ЄС розширювалися до ЦСЄ. Ця стратегія означала б, що як НАТО, так і ЄС підтримували б інтеграцію Києва паралельно зі стратегією налагодження відносин співпраці між Москвою та ЄС у їх розширеному вигляді. Такі відносини не повинні сприйматися як спроба відкупитися або умиротворити Москву таким сирим способом. Натомість, це було б спробою вирішити ті питання, які турбують Росію, а також відшукати способів забезпечення, щоб західна інтеграція України потягнула Росію по своєму сліду. В кінці кінців, загальна мета Заходу залишається незмінною – продемонструвати Москві, що ми готові сприймати та рахуватися з питаннями, які непокоять Росію, показати, що така співпраця несе вигоди і для неї також, а також працювати з Москвою з метою переконати її змінити спосіб мислення в інтеграційне русло, де виграють всі сторони.

Третім варіантом є вдатися до такого підходу, за якого Захід погодиться на інтеграцію України лише за умови, що вона самостійно домовиться з Росією про такий розвиток подій та отримає розуміння з боку Москви. Така стратегія дозволить Заходу уникнути будь-яких конфронтацій або жорстких відповідних кроків з боку Росії.

Проблема з першою стратегією полягає в тому, що вона несе в собі загрозу відлякати союзників та викликати непотрібну жорстку реакцію в Москві. Проблема з третім варіантом полягає в тому, що він створює для Москви очевидний стимул загальмувати весь процес. Досвід останнього десятиліття у відносинах з Москвою демонструє, що Москва протестуватиме проти такої політики до тих пір, поки не буде впевненою, що Захід збирається діяти, незважаючи на їхні протести. Але це також означає, що інтенсивна політика з боку Москви з одночасним захистом Західних заперечень може бути найкращим способом для досягнення поставленої цілі та забезпечення „м’якої посадки” та втримання відкритих дверей для співпраці з Москвою.

Напевно, зараз було б зарано вирішувати, який із вищеописаних варіантів був би найбільш дієвим сьогодні. Багато людей на Заході без сумніву схилилися б до середнього варіанту через те, що він спрацював в минулому та привів до успіху під час першого раунду розширення НАТО. Проте не слід випускати з уваги той факт, що вже існують перші ознаки переоцінки Заходом своєї політики щодо Росії. Протягом останнього десятиліття Західна політика ґрунтувалася на припущенні, що Росія хоча й повільно, проте рухається у правильному напрямку на домашній арені та зацікавлена у налагодженні відносин співпраці із Заходом. Незважаючи на численні невдачі на багатьох фронтах, Захід був переконаний, що Росія рухається у загальному правильному напрямку.

Сьогодні дедалі більше людей піддають сумніву ці припущення. Замість того, щоб розглядати Росію як країну, яка рухається у правильному напрямку із тимчасовими труднощами, дедалі більше людей доходять висновку, що Росія рухається у неправильному напрямку із тимчасовими успіхами. Така зміна бачення Росії на Заході пов’язана із внутрішньою тенденцією Росії до анти-демократичного та авторитарного правління в Москві, а також із її нео-імперіалістичною політикою стосовно своїх найближчих сусідів, включаючи Україну. Хоча ще зарано передбачати результати цих дебатів, цілком імовірно, що деякі ревізії та зміни у Західному мисленні та політиці щодо Росії вже відбуваються.

Висновок

2004 рік може стати поворотним роком для України та для Євро-Атлантичної спільноти. США та Європа намагаються по-своєму визначити новий стратегічний порядок денний у двох ключових регіонах. Одна сфера стосується того, що можна назвати новим східним порядком денним, тобто ті країни, що знаходяться на сході від нових членів НАТО та ЄС, які приєднаються навесні цього року. Напевно вперше за всю історію на Заході піднімаються серйозні дискусії стосовно того, яким чином можна й слід розробити більш послідовну політику щодо ширшого Чорноморського регіону. На даний момент більшість цієї уваги прикута до Грузії, але вона розповсюдиться по всьому південному Кавказу. Також з’являються ознаки спроб накінець-то розробити більш ефективну стратегію щодо Білорусі та останнього на континенті тоталітарного диктатора в особі Президента Лукашенка. Переосмислення або коригування Західної політики до Росії у контексті зростаючої тенденції до авторитаризму в Москві в особі Президента Путіна також вже відчуваються в повітрі.

Так само, а можливо й більш важливим є той факт, що Захід зміщує увагу на проблеми, з якими ми стикаємося за межами континенту, особливо це стосується Близького Сходу. Коли Європейські та Американські лідери зустрінуться цієї весни на самітах В-8, НАТО та США-ЄС, питання Близького Сходу скоріш за все буде центральним пунктом їхніх дискусій через дуже просту причину – більшість серйозних проблем, з якими стикається Захід походять саме з цього регіону. НАТО перебуває в Афганістані й скоріш за все залишатиметься там ще протягом наступних декількох років; НАТО також може опинитися в Іраку до кінця цього року. Дедалі частіше ведуться бесіди про створення на Близькому Сході нової регіональної системи безпеки на основі досвіду ОБСЄ. США та Європа активно шукають нових способів вирішення проблем у цьому нестійкому регіоні.

Де ж знаходиться Україна в цьому ширшому колі переоцінок та переосмислень? Чи зроблять ці переосмислення Україну більш або менш вагомою в очах Заходу? Відповідь на це питання у великій мірі залежить від того, які кроки зробить Україна. Цей рік може принести Києву надзвичайну можливість. Україна має всі шанси позиціонувати себе в центрі першого порядку денного, а також стати важливим актором на другому. Під час виборів восени, Україна має шанс послати чіткий знак Заходу про те, що країна змінюється і повертається до Західного про-інтеграційного курсу. Україна може розпочати створювати нову динаміку, за якої зміни вдома приведуть до змін у Західному мисленні та політиці. Хоча ця стежина буде довгою, а часами стрімкою, вона може започаткувати динаміку, яка наблизить країну до Заходу, а можливо й приведе до повної інтеграції до Євро-Атлантичної спільноти. Детальнiше... 

Внутрішній політичний та суспільний розвиток

Державна незалежність відкрила Україні "вікно можливостей", проте особливості внутрішньої структури українського суспільства й внутрішньополітична ситуація обумовили затримку в часі на їх реальне використання. Унікальність української ситуації в 90-і рр. на відміну від її західних та східних сусідів полягала у відсутності позитивної динаміки розвитку як соціально-економічної, так і суспільно-політичної систем. У країні довго панувала хитка рівновага старих і нових елементів системи, реформаційні та реакційні імпульси діяли лише на окремі суспільні сегменти, не зачіпаючи суспільство загалом. Парадоксальним чином саме ця передумова спричинилася до усталення демократичних норм та механізмів у внутрішній політиці.
У 1994 р. Україна стала першою з країн СНД, де у відповідь на нагромаджені соціально-економічні й політичні проблеми демократичним шляхом відбулися вибори президента. Своєрідний консенсус щодо дотримання основних демократичних процедур, який існував усередині української еліти, здавалося, підтверджував тезу, що демократизація України може стати прикладом для країн СНД. Однак у другій половині 90-х рр. на політику й економіку країни почали впливати сформовані олігархічні клани, які заробили капітал на незаконних або напівзаконних схемах.
Нинішня українська політична система є змішаною, характерною для перехідного періоду, з химерним поєднанням авторитарних, олігархічних та демократичних рис. Український парламентаризм поступово еволюціонував в бік тіньової політики, що загрожує перетворенням Верховної Ради в інститут захисту інтересів корпорацій та окремих бізнесменів. У більшості партій подібна діяльність значною мірою потіснила виконання завдання з формування політичних інтересів великих груп виборців. Нині впливовість політичних партій визначається не підтримкою виборців, не здатністю реалізовувати передвиборчі програми й готовністю нести відповідальність за свою діяльність, а наближеністю до позапартійної влади. Як наслідок, не партії формують владу й наповнюють її змістом, а позапартійна влада надає їм певного статусу неначе винагороду за лояльність.
Основними цеглинками української політичної системи є не політичні партії, а елітні угрупування. Донедавна вони не мали однозначної інституційного оформлення, але наповнювали собою усі владні структури зверху донизу. Саме на перетині інтересів і стратегій таких груп народжується реальна українська політика. Угрупування виступають як неформальні союзи, у рамках яких сильніше проявляються не вертикальні зв'язки (тобто відносини всередині владного інституту), а горизонтальні, засновані на чиннику приналежності до тієї чи іншої згуртованої групи чиновників, політиків та бізнесменів. Такі угрупування мають внутрішню ієрархію й націлені на підтримку тієї чи іншої політичної персони. Цей "патрон", у свою чергу, сприяє просуванню членів свого угрупування службовою драбиною на більш-менш значимі посади в органах державної влади, місцевого самоврядування та напівдержавних бізнес-структурах.
Із середини 90-х рр. правляча еліта України - це закриті угруповання. Проте вони зовсім не однорідні. Правляча політична еліта внутрішньо фрагментована політичними й бізнесовими інтересами, що не збігаються. Наслідком цього є відмінності у стратегії та тактиці конструювання держави та громадянського суспільства. Різні фрагменти правлячої еліти розташовані на різній відстані від центру прийняття рішень, яким є президент Кучма.
Останнім часом чинний режим у способах легітимації політичної влади повертається до радянських порядків. Хоча формальна легітимність набувається зараз під час виборів із багатьма кандидатами, правлячий режим не прагне підтримати легітимацію знизу. Внаслідок цього влада не користується авторитетом і суспільною підтримкою, яка спиралася б на внутрішньо усвідомлене кожним громадянином переконання в особливій значущості і правильності дій влади. Результатом відсутності внутрішніх гарантій легітимності став надзвичайно низький рівень довіри громадян до структур влади.
Непрозорість влади підтримується також усталеною системою цензури в державних та олігархічних ЗМІ, яка реалізується за допомогою так званих "темників" (перелік осіб, тем та подій які не слід висвітлювати ЗМІ). Відомо й чимало випадків фізичного тиску на журналістів. За останні 5 років в Україні було вбито 6 чоловік, причому, не має сумнівів у тому, що ці вбивства пов'язані з професійною діяльністю журналістів.





Як зробити демократію в Україні ефективною

Втрати минулого десятиліття буде дуже непросто компенсувати. Перш за все необхідно побороти згубну тенденцію подвійного дистанціювання України від політичної системи радянського типу з одного боку, та демократичного типу з іншого. А це неможливо без європеїзації масової свідомості. У цьому сенсі необхідно подолати тверду низку асоціацій з такими негативними явищами, як зниження життєвого рівня, ріст безробіття та рівня корупції з процесом демократизації.
Разом з тим, ознаки незворотності соціально-політичних перетворень, відносна стабілізація економіки означають перехід України до якісно нового етапу. Суть його полягає не стільки у забезпеченні політичної стабільності, скільки у встановленні політико-економічної рівноваги без поступального руху. Політичний процес у зворотному напрямі вже заблоковано. У той же час політико-економічні механізми якісного (громадянське суспільство, забезпечення прав і свобод) та кількісного зростання частково не сконструйовані, частково недієздатні. Загрозою внутрішній безпеці потрібно розглядати все те, що консервує нинішній стан рівноваги, оскільки процеси деформації громадянської солідарності протікають інтенсивніше, ніж процеси її зміцнення.
На сьогодні поступальний рух вперед неможливий без якісного оновлення еліт. Для політичної еліти України останнім часом був властивий компромісний стиль взаємодії, який передбачав можливість взаємного блокування й елементи консенсусної демократії. Проте саму демократію розуміли як механізм, інструмент у руках влади, а не як, власне, суспільний процес, напрямок якому задає громадянське суспільство. Якісний прорив у процесі загальної демократизації суспільства та влади на сьогодні не можливий без певної "рамкової" допомоги європейських та євроатлантичних інституцій. Привабливий для суспільства та еліт образ європейської України, за умови близькості перспектив набуття членства в ЄС та НАТО матиме вирішальний стимулюючий вплив на загальну демократизацію політичного процесу в Україні й сприятиме повному її переходу до європейських стандартів.
Поки що політичній еліті України бракує власне самого елітизму. Нову повістку дня для України мають сформулювати нові політичні лідери й нові політичні еліти. Оскільки контроль над циркуляцією еліт здійснюється безпосередньо президентом, оновлення еліти, а також зміна усталених зразків владної поведінки можлива лише у рік президентських виборів або протягом усього виборчого циклу 2004-2006 рр. Це оптимістичний сценарій.
Альтернативою є песимістичний сценарій: перманентна внутрішньополітична криза, сповзання до рівня держави "третього світу" зі слабкою економікою та імітаційним демократичним політичним режимом, західний кордон як нова завіса між ЄС, що завершив своє розширення на схід, та нестабільним СНД. Синтезування політичної реальності за російським зразком, який базується на симуляції демократії.
Сьогодні для демократії в регіоні конче необхідний новий, свіжий стимулюючий імпульс. Якщо успіх “революції троянд” у Грузії буде підтримано перемогою опозиційних сил в Україні, то можна буде говорити про другу хвилю демократизації на пострадянському просторі. Очевидно, що географічні масштаби цієї хвилі будуть вужчими від зразка кінця 80 – початку 90 рр., але є підстави сподіватись, що глибина демократичних перетворень зможе сягнути далі, ніж після розпаду СРСР. Проте очевидно, що утримати цю хвилю й перетворити її усталену тенденцію можливо насамперед за сприяння демократичних сил міжнародного рівня. Мова йде не про порушення суверенітету, не про “втручання у внутрішні справи”, а про захист демократичних стандартів ведення політичної боротьби.


Проблеми України на шляху до ринкової економіки

Поточна економічна ситуація остаточно розвіює будь-які ілюзії, притаманні початкові 90-х, про “стрибок” із кризового адміністративного минулого у світле ринкове майбутнє за рахунок природних багатств, потужних підприємств і працелюбного населення. Початкова ейфорія розвіялася з приходом гіперінфляції, катастрофічного спаду виробництва і тотальної соціальної незахищеності.
Сьогодні, за даними ООН, 27,8 відсотка українців живуть нижче офіційного рівня бідності, що становить 126 грн. ($ 24) на місяць. Як свідчать результати дослідження Міжнародної організації праці, 83 відсотків населення України фактично відчувають себе бідними. Економічний спад в Україні протягом 1990-1998 рр., порівняно з Великою депресією 30-х у Сполучених Штатах, був удвічі глибшим і тривав утричі довше.
В міжнародних економічних рейтингах Україна займає місце поряд із країнами третього світу, причому щороку спостерігається тенденція до погіршення ситуації. Виникає цілком логічне запитання: чому протягом тривалого часу ми не можемо знайти “потрібного” шляху подолання кризи і формування національного добробуту ? Адже багато країн пережили складніші часи і сьогодні займають лідируючі позиції у світі за рівнем економічного розвитку в цілому і достатку кожного окремого громадянина.
Сьогодні в Україні необхідність здійснення ринкових перетворень формально не заперечує практично жодна політична сила, і це зумовлено об’єктивними факторами. Адже в Україні бідність перетворилася на один з найважливіших чинників формування соціальної напруги, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров'я населення та зростання смертності.
Економічні перетворення в Україні спричинили загострення соціальної кризи. Падіння впродовж минулого десятиліття валового внутрішнього продукту у 2,3 рази і реальних доходів населення – у 3,4 рази призвели до поширення і поглиблення бідності, занепаду соціальної сфери, негативних змін у структурі суспільства, його різкої поляризації за рівнем доходів та майновим станом.
Обраний шлях призвів до того, що країна, яка ще на початку 90-х років володіла колосальним природно-ресурсним та промисловим потенціалом, на початку ХХІ століття опинилася в ганебному становищі й розцінюється навіть своїми найближчими західними сусідами як держава з відсталою економікою.
Разом з тим, комплексної, стратегічно виваженої економічної та соціальної політики в Україні не визначено до цього часу. Більшість законодавчих рішень із суспільно-економічних питань носять фрагментарний характер, прийняті без бачення стратегії реформ у контексті загальноекономічних і суспільних перетворень, без серйозних обґрунтувань.
Попри існування безмежної пропозиції “різнорідних” моделей і “напівмоделей” економічної трансформації, які протягом перехідного періоду тиражувались численними урядами, Україна залишається без цілісної теоретичної доктрини здійснення ринкових перетворень.
Економічні намагання вивести країну на “магістральний шлях” і забезпечити “побудову” системи, названої “соціально-орієнтованою”, втомили своєю неефективністю і безперспективністю суспільство, підприємців і навіть самих “реформаторів”. Це відбулося головним чином через те, що ринкові перетворення в Україні розпочалися і продовжуються без цілісного теоретичного обґрунтування, без визначення стратегії і тактики цього процесу, про що свідчить відсутність до нинішнього часу єдиної концепції ринкового реформування. Це зумовило здійснення окремих фрагментарних дій методом механічного перенесення на вітчизняний ґрунт формальних атрибутів ринкової економіки (свободи підприємництва, приватної власності, системи вільних ринків і цін тощо).
Намагання української влади будувати соціальну ринкову економіку "під себе" призвели до поширення кланово-олігархічних груп, приватизації ними підприємств природно-сировинного комплексу, консервування монополій в усіх сферах суспільного життя та руйнування соціальної сфери.
Cуттєвою перешкодою на шляху побудови ринкової економіки та інтеграції України у європейське співтовариство стала неефективна система державного управління, необхідних радикальних змін в яку майже не внесено. На сьогодні ні законодавча, ні виконавча, ні судова влада в нашій країні не спроможні працювати на системній основі та належним чином забезпечувати дотримання соціально-економічних прав і свобод громадян.
Сьогодні Україна стоїть перед остаточним усвідомленням того, що заміна планового господарства вільною ринковою економікою не полягає лише у перевнесенні ринкових атрибутів на старий адміністративний і ментальний ґрунт. Обмежені матеріальні блага легко поділити, та нелегко змусити працювати на користь всього суспільства, а все суспільство непросто стимулювати до роботи в напрямі створення цих благ.


Україна в євроатлантичному просторі

Виникнення та утвердження України як незалежної держави є невід’ємним елементом становлення сучасного двоєдиного європейського-євроатлантичного простору – процесу, який набув вирішального поштовху внаслідок перемоги над тоталітаризмом наприкінці ХХ століття.
Колапс комуністичної системи відкрив шлях до подолання розколу Європи: даний історичний процес не може вважатися завершеним, поки наслідки трансформаційних криз першкоджають країнам європейського Сходу (насамперед, Україні) повною мірою долучитися до інтеграційних процесів в межах НАТО та Європейського Союзу.
Українська політична ідентичність виникла і набула сучасних рис як органічна частина європейської ідентичності, отже Україна потребує включення її в європейські та трансатлантичні взаємозв’язки як повноцінного учасника.
Спроба реалізувати “проект “Україна” поза євроатлантичною системою координат не може бути вдалою, оскільки призведе до розчинення України в іншому, непритаманному цій нації ціннісному та геополітичному просторі, зафіксує розлам Європи за новою лінією поділу.
Реалізація покликання України як суб’єкта європейського та євроатлантичного просторів можлива через набуття нею в перспективі членства в Європейському Союзі та НАТО – системотворчих проектах Заходу.
Стратегія НАТО та Європейського Союзу стосовно України має базуватися на принципі включення (inclusive approach), що може поєднувати в собі підходи, що застосовувалися у 90-ті роки ХХ ст. до країн Центрально-Східної Європи, із тими, що нині використовуються стосовно країн Західних Балкан.
Слід визнати на політичному рівні, що за умови досягнення відповідності критеріям членства, Україна матиме безперечне право вступити як до Північноатлантичного Альянсу, так і до Європейського Союзу відповідно до статті 10 Вашингтонського Договору про створення НАТО та статті 49 Договору про Європейський Союз.
Важливо, що Україна, здолала глибоку економічну кризу у 90-х рр., і нині демонструє доволі високі темпи зростання, що істотно покращує умови реалізації її модернізаційних завдань уже в недалекій перспективі. За деякими істотними економічними показниками (зростання ВВП, низький рівень інфляції, стабільність національної валюти) Україна вже сьогодні демонструє кращі результати, аніж деякі з тих країн, що розглядаються як потенційні кандидати в НАТО та ЄС (країни Західних Балкан).
У той же час проблеми з реалізацією завдань демократичної модернізації, забезпечення верховенства права відчутно обмежують можливість країни вже сьогодні включитися в процес набуття членства в НАТО та ЄС.
Шлях України до членства в цих організаціях буде тривалим і непростим, однак сам цей шлях включає в себе програму дій, виконання якої означатиме перетворення України у сучасну, демократичну, економічно розвинену державу. Послідовно дотримуючись курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію, Україна отримає системні переваги та вигоди від зближення ще до формального набуття членства. В цьому сенсі сам вступ до ЄС та НАТО означатиме визнання успіху українських реформ з боку Заходу та остаточне підтвердження її європейського покликання.
Побудова політичних та суспільних інститутів європейського зразка дасть українському суспільству набір інструментів, необхідних для ефективного включення в систему глобальних відносин, знаходження гідного місця у світовому розподілі праці, а також для реалізації цілей внутрішнього розвитку.

Шлях до членства в НАТО, зокрема, включає в себе:
1. Забезпечення неухильного дотримання стандартів демократії та прав людини, принципів верховенства права.
2. Зміцнення міжнародного престижу та авторитету України, встановлення стабільних, заснованих на довірі, відносин з лідерами світового співтовариства.
3. Створення ефективної системи демократичного цивільного контролю за діяльністю силових структур, що унеможливить використання цих структур в неконституційний спосіб.
4. Реформування Збройних сил, забезпечення їх здатності бути справжнім захисником і гарантом безпеки громадян, підняття престижу армії та військової служби.
5. Досягнення операційної сумісності українських силових структур із аналогічними структурами країн Альянсу, що значно покращить готовність державних служб до виконання їх функцій в умовах “глобалізації загроз”.

Шлях до членства в Європейському Союзі передбачає:
1. Дотримання найвищих у світі стандартів захисту політичних, соціальних та гуманітарних прав громадян.
2. Створення ефективної законодавчої бази, відповідної законодавству найбільш розвинених держав Європи, яка забезпечить умови іноваційного розвитку економіки та всебічного розвитку трудових ресурсів.
3. Доступ до найбільшого в світі споживчого ринку, який уже став основним експортним ринком для української економіки. Частка його може істотно зрости внаслідок укладання угоди про вільну торгівлю, яка буде однією з перших сходинок в процесі інтеграції.
4. Розвиток економічної інфраструктури (в тому числі банківської системи, транспорту, сфери послуг), яка забезпечить конкурентоздатність української економіки на вимогливих європейських ринках.
5. Значне зростання обсягу довгострокових європейських інвестицій в українську економіку.
6. Усунення комунікаційних перешкод (через поетапну лібералізацію візового режиму до його повного скасування).
7. Забезпечення захисту екологічного середовища, дотримання споживчих стандартів у відповідності з нормативами ЄС.
Виконання цієї програми дій відповідає стратегічним цілям України, оскільки охоплює весь спектр завдань політичного, економічного і суспільного розвитку, що стоять перед Україною.




Україна і Євразія

Політичний та економічний вимір
Україна глибоко зацікавлена у встановленні та підтримці добросусідських, рівноправних, партнерських відносин з Російською Федерацією та іншими країнами СНД. Політика України стосовно Росії має бути позбавлена присмаку історичних образ (справжніх чи уявних) та комплексів, які нерідко перешкоджали налагодженню конструктивного діалогу між націями, утвердженню атмосфери довіри у двосторонніх стосунках.
Україна має заохочувати співробітництво в економічній сфері, спрямоване на підвищення конкурентоздатності економік країн СНД, розвитку продуктивних сил, створення робочих місць в тому числі через взаємне залучення прозорих інвестицій.
Однак Україна не може поділяти погляду на СНД як на виключну, преференційну зону (так зване “близьке зарубіжжя”), відносини з яким слід будувати на основі спеціально вироблених правил.
Фундаментом здорових відносин в СНД мають стати принципи міжнародного права та регуляторні норми, вироблені світовим співтовариством, що застосовуються більшістю країн світу.
Зокрема, основою політичного діалогу мають стати положення Хартії ООН та інших міжнародних документів, які встановлюють принцип безумовної поваги до суверенітету та територіальної цілісності держав, непорушності кордонів, успадкованих від СРСР.
Співробітництво в економічній сфері має базуватись на принципах Світової організації торгівлі без застосування дискримінаційних щодо третіх сторін норм і регуляцій міжнародної торгівлі.
У відносинах з країнами СНД Україна може використовувати інструменти регіональної інтеграції, зокрема, щодо створення повноцінної зони вільної торгівлі, функціонування якої сприяло б просуванню українських товарів на ринки СНД.
Проте участь в інтеграційних проектах в СНД не повинна перешкоджати реалізації стратегічної мети України – інтеграції в Європейський Союз. З огляду на це максимально можливою для України стадією інтеграції в межах СНД може стати зона вільної торгівлі. Слід однозначно відмовитись від участі у проектах, які передбачають обов’язковий перехід до вищих ступенів інтеграції: митного союзу, спільного ринку тощо. Вступ України в митний союз з країнами СНД (що передбачено, зокрема, угодою про Єдиний економічний простір) створив би непереборну перешкоду перспективам не тільки членства в Європейському Союзі, але навіть обмеженій економічній інтеграції в європейському напрямку.
Тенденція до реінтеграції пострадянського простору - тривожна, оскільки містить в собі загрозу консервації відсталості нових незалежних держав та відродження російського імперіалізму, який є перешкодою розвитку усіх країн колишньої імперії, включаючи й саму Росію.
СНД залишається простором, де Україна може реалізувати свій лідерський потенціал. Попри пробуксовування проекту ГУУАМ, такі країни як Грузія, Азербайджан і Молдова залишаються надзвичайно важливими партнерами України, а утвердження преференційного партнерства з ними відповідає національним інтересам України.
Після зміни влади в Грузії активна співпраця з цією країною має орієнтуватись на реалізацію спільних цілей – вступ до НАТО та ЄС.
Стосунки з Азербайджаном мають енергетичну домінанту – азербайджанська нафта є ключем для успішної реалізації проекту Євразійського нафтотранспортного коридору.
Відносини з Молдовою мають бути виведені на траєкторію близького і конструктивного партнерства. Україна повинна рішуче відмовитись від будь-якого загравання з сепаратистським режимом так званої ПМР і надалі проводити недвозначну політику підтримки територіальної цілісності Молдови.

Інтелектуальний вимір
“Західництво” і “євразійство” є конкурентними інтелектуальними проекціями політики, характерними для Російської Федерації, що відображають непрості пошуки розуміння історичного покликання Росії як нації. Живучість даної дискусії, що триває у різних модифікаціях третє століття поспіль, пояснюється об’єктивною складністю визначення місця Росії в системі глобальних відносин: ця країна займає 1/8 частину суходолу, поєднуючи Європу та Азію. “Євразійство” як ідеологія містить в собі суму геополітичних, цивілізаційних, релігійних та інших ідей, суть яких зводиться до визнання права Росії вважатися самостійною, самодостатньою цивілізацією, окремим “полюсом тяжіння” у міжнародних відносинах.
Не вдаючись у деталі дискусії, варто наголосити на тому, що вона є російським феноменом, і пошук відповідей на поставлені нею питання – завдання для політиків та інтелектуалів цієї країни.
В той же час спроба перенесення дискусії “західництво - євразійство” на грунт інших держав, зокрема, України, є нічим іншим, як намаганням нав’язати даному суспільству дискусію, непритаманну його геополітичному, культурному та інтелектуальному контексту.
В України немає об’єктивних історичних та геополітичних причин прикладати до себе дилему “західництво-євразійство”.
По-перше, територіально Україна повністю розташована у Європі і не має азійського компоненту, існування якого покликало до життя роздвоєну європейсько-азійську ідентичність Росії.
По-друге, Україна не може вибудовувати свою ідентичність виключно на фундаменті східного християнства, оскільки частина нації є греко-католиками, а православ’я має три ворогуючі гілки, жодна з яких не може претендувати на суспільно-консолідуючу роль.
По-третє, в Україні відсутня традиція осмислення себе як великої нації-цивілізації, що виробила власну, самодостатню систему політичних, суспільних та культурних цінностей, суттєво відмінних від європейських.
Присутність в Україні дискусій на теми “західництва-євразійства” свідчить про вплив російського політичного дискурсу на зміст українських суспільних дискусій.
На практиці “євразійство” в Україні виступає інтелектуальною ширмою, за якою стоять політичні та економічні інтереси Росії.
Крім того, аргументи “євразійства” використовують в Україні ті сили, які обстоюють не-європейський (кланово-бюрократичний, олігархічний, корупційний, недемократичний) тип суспільно-політичних відносин, фальшиво подаючи його як безальтернативний, органічно притаманний українській нації.


Україна в контексті глобалізації

Основою у формуванні нового світопорядку стали глобалізаційні явища. Глобалізація на початку ХХІ століття перестала бути суто економічним інтернаціональним феноменом. Соціальні, інформаційні, культурні, політичні компоненти глобалізації стають все більше впливовими на планетарному рівні.
Вплив глобалізації виявляється не лише на рівні міжнародної політики, але й стає все більш відчутнім у процесах внутрішнього суспільного розвитку. Глобалізація – це і шанс і виклик.
Разом з новими можливостями зростання ролі глобалізаційних тенденцій принесло появу нових і актуалізацію вже відомих загроз. Події 11 вересня 2001 року в США продемонстрували масштаби і наслідки нових загроз. Сьогодні міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, транснаціональна злочинність, руйнівні інтернаціональні і міжетнічні локальні конфлікти нині серйозно загрожують міжнародній безпеці та стабільності. Значний дестабілізуючий потенціал приховують стрімке зростання економічної нерівності між провідними та бідними країнами, загострення екологічних проблем, наростання міграційних потоків. Гучнішим стає голос учасників руху за альтернативну глобалізацію, т.зв. “антиглобалістів”, які намагаються артикулювати проблеми та інтереси країн та народів, пригнічених глобалізацією.
Для країн навздогінної модернізації, до яких належить і Україна виклики глобалізації складають особливу загрозу. В умовах незакінченого модернізаційного проекту неготовність до участі в глобальних процесах може відкинути країну на маргінези міжнародної політики, зруйнувати національну ідентичність, фактично спростувати державний суверінітет.
Сьогоднішні реалії світового розвитку складаються так, що фактично не можливо сформувати розвинуте сучасне суспільство в ізоляції від глобалізаційних процесів.
Вищесказане свідчить: питання адаптації нашої країни до існування в умовах глобалізації перетворюються на одне з головних завдань для українських еліт, суспільства в цілому.
Україна розпочала своє самостійне існування за наслідками руйнування світової біполярності, на уламках СРСР, що був однією з найбільш закритих соціальних систем в історії. Інерція державного ізоляціонізму, закритості, стала однією із домінуючих тенденцій розвитку країни в роки незалежності. При всій впливовості зовнішніх факторів на внутрішню політику в Україні стабільно виявляється ізоляціоністська налаштованість нинішніх керівників української держави.
В Україні не було сформовано конкурентоздатну модель розвитку і тому сьогоднішня Україна, в цілому, поки не виявляє готовності до тестування глобалізацією.
Україна гостро потребує формування стратегічної політики адаптації до глобалізаційних процесів, реагування на їх виклики і реалізації можливих шансів, що відкриваються. Така політика повинна в першу чергу включати:
• оцінку стратегічних національних ресурсів в контексті викликів глобалізації,
• аналіз впливів, пов’язаних з глобалізаційними процесами,
• відпрацювання програми, що передбачала б оптимальне використання національних ресурсів,
• визначення орієнтирів формування засад конкурентноздатності українського суспільства. Детальнiше...