Накануне решающего голосования на выборах Президента Украины состоялись вторые в нашей избирательной кампании и третьи в политической истории телевизионные дебаты. Возможно, за ними смогли наблюдать и заинтересованные российские телезрители, как мы в свое время наблюдали теледебаты российских политиков. Сегодня я попытался вспомнить свои переживания 1994 года, когда наблюдал дискуссию кандидата Кучмы с президентом Кравчуком, и сравнить их с нынешними ощущениями. Честно говоря, тогда я пережил теледебаты намного спокойнее. Возможно, не настолько спокойно, как россияне переживали за результат президента Путина во время его избрания на второй срок, но намного спокойнее, чем сейчас.

Феноменальный интерес к выборам

На 14-ом году украинской независимости российские телеканалы и газеты так же доступны украинцам, как и во времена Советского Союза, разве что стоят подороже. Они были доступны и во времена избирательных баталий Кравчука-Кучмы. Тогда интерес российских медиа к украинским выборам был взаимным. Леонид Кучма был избран не в последнюю очередь благодаря 1-му государственному телеканалу Российской Федерации, ибо внутренние украинские информационные каналы были наглухо заблокированы Кравчуком. При всей условности сегодня можно согласиться с тем, что тогда выбор российских телевизионщиков совпал с выбором большинства украинских избирателей.

Принципиально иная картина наблюдается сейчас, когда уже президент Кучма заблокировал телевидение для оппозиционного кандидата Ющенко. И выбор, навязанный политтехнологами российской власти, целиком контролирующей свое телевидение, не совпал с мнением большинства украинских избирателей. Скажу больше, откровенное вмешательство российских политтехнологов, ангажированных ими СМИ и, что особенно цинично, привлечение к этой кампании в качестве исполнителя президента России, больше вредило нашим двусторонним отношениям, чем приносило пользы. Конечно, если под этими отношениями не понимать исключительно отношения некоторой части корпоративных правящих элит.

Особенности политического процесса в Украине во многом обусловлены так называемым "феноменом Ющенко". Его суть состоит в беспрецедентном для нашей страны доверии к этому политику и имеет некоторые параллели с "феноменом Путина" в Российской Федерации. Как публичные политики они оба начинали с должности премьер-министра и за короткий период смогли вызвать симпатии и надежды избирателей. На контрасте с предыдущими политиками Ющенко и Путин воспринимались своими обществами как лидеры нового типа – кризисные менеджеры, "лидеры - пожарные", задача которых – профессионально решить проблему или отвести угрозу (распада государства в России и экономического дефолта в Украине). Заметим, что происходило это практически в одно и то же историческое время.

Разница между ними состоит не только в отличиях национального менталитета, но и в разном отношении к их успехам властных элит. Если режим президента Кучмы увидел в «феномене Ющенко» угрозу самому себе и до последнего делает все, чтобы его «обезвредить», то администрация президента Ельцина создавала «феномен Путина» как инструмент самосохранения и максимально ему содействовала. Именно поэтому, справившись с заданием "лидера – пожарного" Владимир Путин быстро трансформировался в "лидера - стабилизатора", задача которого состоит в стабилизации ситуации в стране и сглаживании противоречий и конфликтов в обществе и элитах. Интересно, что подобную роль играет и Виктор Ющенко. Пока на партийно-политическом уровне – в рамках парламентской фракции "Наша Украина" и избирательной коалиции «Сила народа». А вскоре продолжит это и как президент.

Фальшивые дилеммы и надуманные идеологеммы

Понимая обеспокоенность российской общественности исходом украинских выборов, я не могу не обратить ее внимание на очевидную слепоту в вопросах двусторонних украинско-российских отношений. Одна и та же «идеологемма», изобретенная российскими политтехнологами для нужд украинской избирательной кампании, срабатывает эффективнее именно в российской среде, но дает очевидные сбои в восприятии ее, украинскими избирателями. Речь идет о пресловутой «пророссийскости» одного кандидата и, соответственно, «антироссийскости» другого. То, во что легко верится российскому избирателю, выглядит непонятным для украинского. Именно на российского избирателя это и рассчитано, ибо именно он поставлен этой идеологемой в центр внимания. Но какое это имеет отношение к украинскому избирателю? Исключительно манипулятивное.

То, что кажется наиболее важным россиянам (русский язык, как второй государственный, двойное гражданство), не является и никогда не являлось таковым в Украине, ни в Западной, ни в Восточной. Политические силы, которые ставили этот вопрос, как главный, никогда не преодолевали избирательного барьера. Поэтому эти тезисы Януковича - Павловского рассчитаны, прежде всего на российскую политическую элиту, а не на украинских граждан.

Высокий результат Януковича в первом туре на нашем Дальнем Востоке (Донбассе) объясняется совсем другими причинами: локальным патриотизмом (земляк-кандидат) и административным насилием над несогласными избирателями. Обвинения Ющенко в использовании админресурса на Западе Украины так же рассчитаны на россиян, ибо украинцам известно, что все губернаторы и председатели районных госсадминистраций у нас назначаемы, а не избираемы. Поэтому вся исполнительная вертикаль подчинена администрации президента и кабинету министров. Пока именно она, а также назначаемые из Киева руководители силовых органов, а не избираемые местные советы и «безбюджетные» мэры, являются распорядителями административного ресурса на местах.

Еще одной фальшивой дилеммой, подброшенной украинским избирателям и заинтересованным соседям, является утверждение, что результат голосования «отбросит Украину или от России или от Европы». На самом деле вопрос стоит иначе: смогут ли украинские выборы приблизить к объединенной Европе не только Украину, но и Россию!

Поэтому, если молодой украинской демократии и нужна соседская помощь для своих выборов, то именно в плоскости выбора общих ценностных ориентиров, а не указателей «друг-враг». Это мы уже давно усвоили в своей исторической памяти, и у россиян нет нужды ее менять.

Как жить после выборов?

В современной российской истории были испытания пострашней украинских выборов. Реальная угроза нашим странам исходит не от голосования, а от современного терроризма. Украине, слава Богу, не довелось испытать его на своей территории, но наши граждане регулярно страдают от этого за рубежом.

Украинцы всегда искренне сочувствовали горю россиян, когда они становились жертвами терактов. Не знаю, прошла ли через фильтры цензуры информация о соболезновании Виктора Ющенко в связи с трагедией в Беслане, но знаю, что его реакция была мгновенной и абсолютно искренней. Думаю, что его сердце всегда будет открытым для российского народа и избранного им руководства.

Поэтому я оптимистически смотрю на перспективы украинско-российского сотрудничества после его избрания президентом Украины. Но считаю, что оно неминуемо отойдет от устаревшей советской практики демонстративных поцелуев в брежневском стиле и одновременного кукиша в кармане. Российско-украинские отношения должны прагматизироваться настолько, насколько оба наши руководителя окажутся прагматичными. А это будет зависеть от того, насколько они окажутся зависимыми от национальных интересов своих стран. Потому что в нашей части мира нет ничего более прагматичного, чем украинско-российское взаимовыгодное и равноправное партнерство.

Правильно замечено, что в команде каждого кандидата всегда есть свои «голуби» и «ястребы». Есть они и в командах украинских кандидатов. Но Украина, в отличие от таких геополитических игроков, как Россия и США, ни в каких снах не видит себя мировым гегемоном, следовательно - не имеет «ястребов» во внешнеполитической сфере. Тут у нас все реалисты, и мы не собираемся менять конфигурацию своих соседей. Россия была, есть и будет нашим добрым и самым близким соседом. Как бы она себя не позиционировала в решении наших внутренних украинских проблем.

Уверен, что демократический выбор украинского народа пойдет на пользу не только украинской, но и российской демократии. Потому что в этом деле самое главное – личный пример.

Борис ТАРАСЮК,

председатель Комитета Верховной Рады Украины по вопросам европейской интеграции, министр иностранных дел (1998-2000 гг.)

Володимир Горбач - Інститут євроатлантичного спіробітництва

Інтрига з підрахунком голосів на президентських виборах у США нічим не поступалася інтризі з оприлюдненням результатів першого туру голосування на виборах президента України. Роль ЦВК у даному разі взяли на себе приватні новинні корпорації CNN, Fox-news тощо. Справились краще, а головне, швидше.

Другий термін Джорджа Буша має усі шанси вигідно відрізнятися від першого. Адже якщо сьогодні стрімко змінюється весь світ, то чому б не змінюватися політиці Буша? Звичайно, в світі, як і в самій Америці, знайдеться дуже багато людей, які мають серйозні й обґрунтовані претензії до Буша та його політики. Наприклад, в Європі мало хто зрадів його повторному обранню. Але як кожен повторно обраний президент, він спробує використати другий термін для того, щоб увійти в історію з благородною місією. В крайньому разі хотітиме цього на початку терміну. На сьогодні він має таку місію, завдання його команди – відкоригувати її так, щоб вона привабливо виглядала не лише для консервативної частини Америки, а й для зовнішнього світу...

Не забуваймо, що Україна для нього лише частка зовнішнього світу. Тому наше надзавдання – максимально використати подібні тенденції. Бушу потрібно змістити його ціль, щоб не дати засліпнути від Іраку. Об’єктивно кажучи, Буш сам потребує нової місії. Поки що через війну в Іраку проблеми з демократією в Україні американській адміністрації були не помітні. Сьогодні ж ми бачимо загострення інтересу до виборчого процесу в Україні та чуємо доволі жорстку риторику осуду „національних особливостей” українського виборчого процесу.

У довгостроковій перспективі обрання Керрі, можливо, мало б благотворніший вплив на українсько-американські відносини. У нас прийнято вважати, що Джордж Буш – найбільшою мірою проросійський господар Білого дому в сучасній історії. „Проросійський” тому що пропутінський. Путін – його молодший партнер по антитерористичній коаліції, дистрибутор безпеки в Євразії та на Кавказі. А також в Україні. Тому що, власне до України у Буша інтересу немає (ні нафти, ні ядерної зброї). Але це точка зору Путіна, який поспішив „підтримати” кандидатуру Буша на рівні з підтримкою Янукович й Ардзінби. Варто нагадати, що висловлювання Керрі про те, що його перемозі зрадіють іноземні лідери справило негативне враження на консервативного американського виборця. Думаю, що й „підтримка” Путіна прихильникам Буша була не до душі.
Отже, друг Путіна – не обов’язково ворог України.

Яка ж точка зору Буша? Вона останнім часом формувалася зовнішньополітичним блоком американського уряду, який, у свою чергу чекає на кадрові зміни та трансформації. Перед усім очікується добровільна відставка держсекретаря Коліна Пауелла, напівдобровільні відставки – міністра юстиції Джона Ешкрофта та міністра внутрішньої безпеки Тома Ріджа.

Найвірогіднішими претендентами на крісло голови Держдепу називають радника з питань національної безпеки Кондоліззу Райс та нинішнього представника США при ООН Джона Денфорта.

За іншою версією саму Райс на її посаді замінить нинішній заступник Стівен Хедлі або навіть заступник міністра оборони Пол Вулфовіц. Фактичного, заступника Пауелла Ричарда Армітеджа може замінити ще один висуванець консервативного крила республіканців-Джон Болтон, заступник голови Держдепу з контролю над озброєннями й міжнародної безпеки.

Так чи інакше, під час виборчої кампанії „яструби” (Рамсфельд, Чейні) в оточенні Буша перемогли „голубів” (Пауелл, Армітедж), і це позначиться на розкладі сил в адміністрації та буде відображено в змінах зовнішньої політики.

Цілком очевидно, що модель експорту демократії за іракським зразком у короткостроковій перспективі очікують величезні труднощі. Новий термін президентства Буша потребує прикладів успішної реалізації зовнішньої політики - основної теми виборчої кампанії республіканців. У зв’язку з цим варто змінити підходи щодо цієї справи. Від рейганівської концепції „експорту демократії” перейти до підтримки „імпорту демократії” тими країнами й суспільствами, які насправді готові до цього й демонструють відповідні прагнення.

Сьогоднішня ситуація в Україні – це виклик не лише Кучмі-Путіну, але й адміністрації Буша. Від швидкості і якості її реакції залежатиме і поведінка Кучми, і поведінка Путіна. Наша ж мета в налагодженні зв’язків з оновленою адміністрацією Буша (якщо вона оновиться) полягає не в тому, щоб вони почали нам допомогати, а в тому, щоб вони не шкодили самим собі. У тому числі й у нас.

Тож з точки зору зовнішнього впливу на другий тур голосування в Україні, обрання чинного президента Буша має свої переваги. Він зможе реагувати на події у їхньому розвиткові, а не лише після власної нової інаугурації 20 січня 2005 року.

Потепління ж українсько-американських взаємовідносин відтепер цілком і повністю залежить від нового (без лапок) президента України.

Автор: Володимир Горбач

Експерт Інституту Євро-Атлантичного Співробітництва

Подається мовою оригіналу

Дело Буша живет. И торжествует

Интрига с подсчетом голосов на состоявшихся прошлой ночью президентских выборах в США ничем не уступала интриге с обнародованием результатов первого тура голосования на выборах президента Украины. Роль ЦИКа в данном случае взяла на себя частная вещательная корпорация CNN. Справилась лучше, а главное быстрее.

Бабло побеждает зло. По-американски

Виборы 2004 оказались беспрецедентно дорогими в истории США. Нет-нет, там тоже существуют ограничения избирательного фонда кандидатов. Но «черний PR» финансируется через общественные инициативы или организации гражданського общества. А что, имеют право.

По словам профессора (с одним «ф») Джейса А. Тербера (директор центра изучения института президентства и Конгресса), который участвовал в телеконференции с Украиной во время голосования, общий бюджет президентских выборов составил 3,9 млрд. дол. Из них кандидаты Буш и Керри имели в своем распоряжении по 76 млн дол. из общественных фондов (получать деньги в избирательный фонд из частных фондов запрещено).

Республиканская и Демократическая партии могли выделить своим кандидатам еще по 16 млн дол. на акции, скоординированные с кандидатами, а также … неограниченные суммы на самостоятельные агитационные мероприятия. Кроме партий руку с долларами протянули кандидатам и так называемые организации-527, названные по номеру положения налогового кодекса, освобождающего политические партии от налогообложения.

Некоторые из этих групп избирателей оказались очень зажиточными. В этом году организации-527 собрали 300 млн дол, причем двое граждан пожертвовали 27 млн на антирекламу против Буша. А небезызвестный Джордж Сорос разорился на 14 млн для общественных групп ветеранов, критикующих Керри. Короче, никто себе ни в чем не отказывал. По оценке Дж. А. Тербера 75% предвыборных расходов пошло на телевидение.

Президент с третьего тура. Теледебатов

Кривая рейтингов целиком зависела от теледебатов, которые на финишной прямой проводились трижды и на заранее оговоренные темы. Кандидаты в прямом эфире отвечали на одни и те же вопросы. Телеведущие не пытались подыгрывать «кандидату от власти» или оппозиции. Просто фантастика!

Но это что, еще более фантастической была реакция избирателей. Трижды дебаты выигрывал Керри и добавлял по 5%, но команда Буша трижды возвращала рейтинги на прежнее место за счет реакции на ход дебатов после самих дебатов. То есть, впечатление избирателей от публичной дискуссии было слишком кратковременным и «перебивалось» последующими месседжами штабов.

Например, в третьем раунде Джон Керри обсуждая актуальную в Штатах тему однополой любви неосторожно обронил фразу: «кстати, у Чейни (вице-президент и кандидат в вице-президенты) дочь – лесбиянка». На следующий день вся Америка с подачи штаба Буша возмущалась фактом вторжения Керри в прайваси частного лица. И преимущество, полученное в ходе дебатов, мигом рассеялось… Вы помните реакцию украинских политиков, медиа и общества на обнародование «истории болезни» Виктора Ющенко?

А можете себе представить теледебаты «проффесора» с «обезображенным» соперником?

Джордж Буш: «Все дело в Ираке»

Фактически Буш победил, используя войну в Ираке, как политическую технологию. В 1992 году Билл Клинтон упрямо повторял: «все дело в экономике». И выиграл. Джордж Буш просто переключил внимание избирателей на другой объект. Поднял уровень угрозы. Если что-то угрожает безопасности, то уровень жизни уходит на второй план. Сценарий заведомо выигрышный, но сыграно было неубедительно. В качестве технического кандидата власти накануне голосования всплыл сам Осама бин Ладен. Точно как Путин у Януковича, только наоборот.

Американская школа социологии недаром считается «намбэ ван» в мире. С рейтингами и экзит-поллами все было в порядке. Только вот Буш все-равно растерял свое преимущество: в начале кампании он имел 56 %, но к концу упал до 48%. Сложность чувств американцев отображают следующие цифры: 55% считают, что США под руководством Буша двигаются в неправильном направлении, но 66 % ощущают себя в безопасности при президенте Буше. Перед голосованием не определились со своими предпочтениями только 4 % опрошенных.

В отличии от Буша, ведущего в основном внешнеполитическую кампанию Джон Керри сосредоточился на внутреннеполитических вопросах: экономика, социальные выплаты, налоги, безработица и т. д., словно пытался повторять по Клинтону: все дело в экономике. И просчитался.

Штат Огайо, как Флорида сегодня

Причиной поражения Альберта Гора в 2000 году было исключение из списка избирателей 18 000 афроамериканцев в штате Флорида. В 2004 году республиканцы оспаривали включение в списки 35 000 «новых» избирателей в Огайо. «Новые американцы», это те, кто впервые объявился на избирательных участках с намерением проголосовать. Это и молодежь, достигшая избирательного возраста, и желающие проголосовать не по месту своего жительства. «Открепительных талонов» в Штатах нет, как и института прописки. Каждый избиратель предварительно появляется на участке и вносит себя в список избирателей.

В день голосования он может даже без документов появится у избирательных урн и опустить в них бюллетень. В связи с небывалым наплывом в Огайо на участках творилось настоящее столпотворение. Причем в связи с тем, что не все успели проголосовать вовремя, время для выполнения «гражданского долга» было продлено на 2 часа.

Законодательство предусматривает также голосование по почте, особенно часто практикуемое теми, кто находится за границей. Для этого в штате Пенсильвания бюллетени по почте принимаются в течение 10 дней. До десяти дней может длится подсчет голосов в вооруженных силах (значительная часть военных избирателей находятся за границей).

«Админресурс» в связи с сквозной избираемостью властей фактически отсутствует. Но попытки злоупотреблений имеются. По словам демократов, в штате Южная Дакота, члены комиссий от республиканской партии фотографировали номера автомобилей, на которых к участкам прибывали индейцы племени Сиу, традиционно голосующие за демократов.

Так что ничего удивительного, что тысячи юристов обеих партий пребывали в полной боевой готовности, чтобы начать юридическую войну. В общем, при желании можна найти кое-какие параллели с Украиной.

Станет ли Буш новым президентом. Для Украины

Второй срок Джорджа Буша имеет все шансы выгодно отличится от первого. Ведь если сегодня стремительно меняется весь мир, то почему бы не измениться политике Буша? Пока что из-за войны в Ираке наши проблемы американской администрации были не видны. Сегодня же мы видим обострения интереса к избирательному процессу в Украине и слышим довольно жесткую риторику неодобрения национальных особенностей украинского избирательного процесса.

В долгосрочной перспективе избрание Керри, возможно, имело бы более благоприятное влияние на украинско-американские отношения. Но с точки зрения внешнего влияния на второй тур голосования в Украине, избрание действующего президента Буша предпочтительнее. Он сможет реагировать на события в их развитии, а не только после своей новой инаугурации.

Потепление же украинско-американских взаимоотношений теперь целиком и полностью зависит от нового (без кавычек) президента Украины.

Володимир Горбач,

Олесь Лісничук,

Інститут Євро-Атлантичного співробітництва

Найчастіше сьогодні від прихильників Ющенка і в столиці і в провінції можна почути сакраментальну фразу: „Бідний Ющенко... Чому він мовчить !? (варіант – „чому нічого не робить”?). У цій фразі все одночасно – співчуття й образа, розпач і не втрачена надія разом з бажанням допомогти. На запитання, а що ж він має робити (?) можна почути цілу гаму відповідей: від „звернутись прямо до народу” до „розбити шибки на телебаченні”.

Ф’ючерсна політика

Наприкінці квітня 2001 року відставлений вороже налаштованою до нього частиною українського парламенту прем’єр-міністр Віктор Ющенко вийшов до багатотисячного натовпу своїх прихильників практично з одним єдиним месиджем – „я йду, щоб повернутися”. Так було ухвалено перший в сучасній українській історії ф’ючерсний контракт політичного лідера зі своїми прихильниками. Усі три з половиною буремних роки політичної боротьби сторони суворо дотримуються своїх зобов’язань. Кандидат на найвищу посаду в державі тримає пальму першості у рейтингах, а прихильники та послідовники терпляче очікують, чим усе це завершиться.

Причому, якщо прихильники з числа „маленьких українців” просто демонструють терплячість, то більшість активних послідовників крім цього ще й серйозно потерпають, як „жертви за віру”, несучи хто моральні, а хто й матеріальні збитки. Для бізнес-груп з фракції „Наша Україна” – це не лише податкові перевірки та перманентні поновлення давно закритих кримінальних справ, а й недоотриманий прибуток також. Адже лояльні нинішній владі бізнес-групи останнім часом конвертують політичну підтримку „єдиному кандидатові від влади” у матеріальні активи через приватизацію найпривабливіших українських підприємств та розширення власних ніш на найдохідніших внутрішніх ринках, особливо тих, які жорстко контролюються адміністративною владою.

Лояльність Ющенку у свою чергу базується на надії компенсувати після перемоги на президентських виборах збитки в боротьбі з конкурентами. Це ж саме стосується і потужного прошарку української національної бюрократії, яка сьогодні почувається у депутатських кріслах в секторі опозиції не так органічно, як колись у міністерських. Тобто в обох випадках йдеться про ту ж саму надію на майбутню перемогу, яку і бізнесменам і чиновникам, як і звичайним виборцям, дає або сам Віктор Андрійович, або його суспільно-політичний феномен.

У будь-якому разі йдеться про надпотужний особистий бренд кандидата, створений за мінімальних капіталовкладень й не без участі опонентів, якому вдається зберігати лояльність широкого спектру електорату на довгострокову перспективу.

Протиріччя політичної феноменології

Особливості політичного процесу в Україні багато в чому обумовлюються так званим "феноменом Ющенка". Його суть полягає у безпрецедентній для нашої країни довірі до цього політика й має деякі паралелі з "феноменом Путіна" в Російській Федерації. Як публічні політики вони обидва починали з посади прем'єр-міністра і за короткий час змогли викликати симпатії й надії електорату. На контрасті з попередніми політиками Ющенко та Путін сприймалися своїми суспільствами як лідери нового типу – кризові менеджери, "лідери - пожежні", завдання яких – професійно розв'язати проблему або відвести загрозу (розпаду держави в Росії й економічного дефолту в Україні).

Різниця ж між ними полягає не лише у відмінностях національного менталітету, а й у різному ставленні до їхніх успіхів владних еліт. Якщо український правлячий режим побачив у "феномені Ющенка" загрозу самому собі й до сьогодні робить усе, щоби його знешкодити, то режим президента Єльцина створював "феномен Путіна" як інструмент самозбереження й максимально йому сприяв. Саме тому, впоравшись із завданням "лідера – пожежного" Володимир Путін швидко трансформувався у "лідера - стабілізатора", завдання котрого полягає у стабілізації ситуації в країні й згладжуванні протиріч та конфліктів у суспільстві та елітах. Цікаво, що подібну роль відіграє й Віктор Ющенко, щоправда, лише на партійно-політичному рівні – у рамках міжпартійного блоку "Наша Україна".

Сам блок також являє собою певний феномен української політики й заслуговує на окреме дослідження. Сама назва „Наша Україна” передбачає існування протилежності – України їхньої. Але чиєї саме? Кожен доповнює картину самостійно - власними ворогами. А це діятиме довго й може зруйнуватися лише через внутрішній розкол, який, як мінімум до виборів, не намічається. Бренд невіддільний від лідера й від нього ж залежатиме подальше існування бренду, наприклад, формат участі у виборах 2006.

Усі ресурси – на боротьбу з Ющенком!

Колись нинішній глава адміністрації президента Кучми Віктор Медведчук скаржився пресі на те, що вся країна воює із його об’єднаними соціал-демократами. Сьогодні на основі перегляду теленовин складається враження, що всі медіа воюють із однією людиною – Віктором Ющенком. Воюють так, що у неупереджених телеглядачів часом закрадається сумнів: а чи адекватною загрозою для України (кланів, олігархів, влади, Росії тощо) є Віктор Андрійович?

Якщо „гоніння” на СДПУ(о) носили виключно адміністративний характер, то боротьба з „феноменом Ющенка” доповнюється суттєвою технологічною складовою маніпулятивної стратегії. Адже провладний кандидат для перемоги потребує одіозного опонента у другому турі. Український електорат не настільки безнадійний, щоб знову повестися на „комуністичну загрозу”, тож йому пропонується оновлений образ традиційної загрози – неонаціоналістичний.

Стереотипно з радянських часів націоналізм в Україні сприймається як антиросійськість. Тож через подібне позиціювання влада отримує найголовніший для неї зовнішній ресурс – символічну підтримку російської влади. Лишаючи Ющенку символічну підтримку не надто популярного в нинішній Україні Заходу. Таким чином політичний вибір українського виборця зусиллями російських політтехнологів перетворюється на геополітичний. Вибір на тлі війни в Іраку й терористичних актів у Росії - вибір меншого, але абсолютного зла. Це вибір вимушений, деморалізований та безнадійний. Втеча від надії.

В той же час в антиющенківській кампанії успішно використано ще один майже безпрограшний геополітичний козир. Тривала інформаційно-агітаційна кампанія закріпили за лідером нашоукраїнців образ „агента американського імперіалізму”. Саме звертання до цього прийому виявило надзвичайно високий рівень антиамериканізму в українському суспільстві. Відтак, „пов’язаний” із планами Вашингтона в українській кампанії кандидат у серйозного відсотка виборців починає викликати настороженість. “Проамериканскість” тісно переплітається в буденній свідомості з „антиросійскістю”. Політтехнологи опонента Ющенка доповнюють картину для таких виборців демонстрацією „прихильного” ставлення речників „Нашої України” до чеченського сепаратизму, а також прив’язкою їх до терористичних вибухів на Троєщинському ринку.

Подібний образ – інформаційний ширпотреб, виплеканий мас-медіа опонуючої сторони, що з реальністю фактично ніяк не перехрещується. У більш компетентних дискусіях представники кандидата-спадкоємця з достатньою готовністю погоджуються, що не існує ніякої чіткої “американської ставки”. Зовнішньополітичний ресурс кандидата Ющенка хоч і орієнтований західно, все ж полягає дещо в іншому. Він може претендувати на певну підтримку в забезпеченні стандартів виборчої кампанії, демократичності волевиявлення громадян. Не менше, але й не більше...

Для мобілізації надії замало кандидата, якому довіряє значна частина населення. Ресурсна база виборчої кампанії Ющенка доволі потужна, але має суттєві прогалини за багатьма технологічними параметрами. Найголовіше – дефіцит медіа-ресурсів, особливо телебачення. Частково це пояснюється загальною ситуацією у телекомунікаційному просторі, частково – недоглядом бізнесово-політичних лідерів „Нашої України”. Адже про наміри вести Ющенка в президенти було відомо давно, а спроби розвинути „5-й канал” розпочалися фактично лише за рік до виборів. Крім того телевізійний бізнес Петра Порошенка лише частково збігається з інтересами виборчої кампанії Віктора Ющенка й не є адекватною відповіддю на негативну кампанію на каналах, котрі відверто обслуговують його політичних опонентів.

Інша проблема – структурна нездатність протистояти консолідованому ресурсу адміністративного примусу. Консолідована й дисциплінована політична партія відсутня, надії на дизертирство номенклатури поки що не справджуються, сигнали для крупного бізнесу про відсутність наміру переглядати результати приватизації й перерозподіляти власність – якщо і подіяли, то не мають публічного прояву.

Регіональна мережа виборчих штабів на президентську кампанію була сформована за рік до початку виборів, але її функціонування довгий час зводилося до виконання представницьких функцій на регіональному рівні й механізму узгодження політичних рішень на рівні загальнонаціональному. Віктора Ющенка безумовно підтримують представники політичного класу, які між собою до цього перебували в жорсткій не ідеологічній, а персонально-корпоративній конкуренції. Причому, як у центрі, так і на місцях, особливо у партійно-політичному середовищі. Для них він також уособлює кар’єрну надію, сприйняту, можливо, як останній шанс. Тому обов’язковою умовою успіху для його кампанії є залагодження внутрішніх протиріч, механізм якого потребує постійного оновлення. Найбільша загроза для кандидата – криза внутрішнього менеджменту кампанії й взаємної довіри соратників.

Геополітична прив’язка опонентами й україномовна ідентифікація кандидата та його команди несуть в собі загрозу ізоляції впливу Ющенка лише в Західній та Центральній Україні й стереотипно закривають для нього Схід та Південь. Часу для спростування подібних технологічних міфів та перетворення непоінформованих виборців на власних союзників залишилося дуже мало, адже переможна виборча кампанія не може бути просвітницькою за визначенням. Лишається боротися за симпатії сільських виборців Наддніпрянщини й активізувати своїх столичних симпатиків.

Нав’язуючи Ющенку боротьбу за мукачівським сценарієм стратеги його супротивника вперто виштовхують лідера “Нашої України” з правового поля виборчої кампанії в площину вимушених вуличних акцій – ігровий майданчик, де Ющенко є найбільш вразливим для різноманітних провокацій. Згадаймо, що саме вуличні події 9 березня 2001 року призвели до втрати співчуття з боку „обивателів” до „революціонерів” і, як результат, до затухання протестної активності останніх.

Українські виборці знають Віктора Ющенка як професійного банкіра, грамотного економіста, співчутливого народові прем’єр-міністра, морального лідера парламентської опозиції, але їм нічого невідомо про Ющенка-революціонера, який би володів мистецтвом політичної інтриги на рівні не меншому, ніж Леонід Кучма. Схоже, саме ця якість буде кваліфікаційною для наступного Президента України, хто б ним не став.

Володимир ГОРБАЧ, Олесь ЛІСНИЧУК,
Інститут Євро-Атлантичного співробітництва

Ніколи політика так не нагадує бізнес, як під час виборів. На політичному ринку України сьогодні представлено широку лінійку кандидатів: від all inclusive та «повного фаршу» до «беушних» та недоукомплектованих. Купувати їх пропонується як оптом (єдиних), так і вроздріб, восени 2004 року та в розстрочку до 2006-го.

Позиціювання бренда

Ліва частина української опозиції фактично не претендує на реальну владу в державі. Комуністи засвоїли радянську форму опозиційності й стали за роки незалежності своєрідними «дисидентами навпаки» — вони виступають проти правлячого режиму, але не претендують на реальну владу. Максимум їхніх домагань — збільшення представництва в парламенті, чому сприяє новий пропорційний виборчий закон. Саме для цього вони й пішли на співпрацю із владою. Сила політичної марки «КПУ» — основний ресурс українських комуністів. Саме він уже кілька виборчих циклів поспіль робить депутатами маловідомих широкому загалу людей за умови, що в бюлетені для голосування буде зазначено їхню належність до комуністичної партії.

Проте якщо в 1999 році Петру Симоненку вистачило брендового ресурсу для того, щоб прорватися до другого туру й вже там привітати переможця, то нині подібна стратегія, враховуючи конкурентні властивості інших кандидатів, такого привілейованого становища йому зовсім не обіцяє. Парламентська кампанія 2002 року продемонструвала зміну брендів: суто партійні «торгові марки» вже не користуються колишнім попитом, виборці прагнуть споживати персоніфікований політичний продукт. У кандидата в президенти Петра Симоненка проблема полягає саме у тому, що в його партії бренд лідера розчиняється у бренді партії. Інакше кажучи, спостерігається протилежний домінуючим процес на електоральному ринку країни.

Для модернізації бренда окремі комуністи підхопили ідею висунення «єдиного кандидата від лівих сил», але поки що сили лівого спектра не настільки безнадійні, щоб не подолати 3% бар’єру в 2006 році поодинці. Шанси ж висунути від КПУ іншого кандидата близькі до нуля — перспективи представляти українських комуністів на майбутніх президентських перегонах Петру Симоненку не уникнути.

Активи та пасиви

Петра Симоненка, як і політичну силу, яку він уособлює, важко назвати активним. У сенсі реальної ідеології це політична сила, що закріпилася швидше на консервативному, ніж на радикальному полюсі соціально-політичної динаміки українського суспільства. До риторики Петра Симоненка, сповненої гнівних випадів та звинувачень, виборці й політики звикли так само, як і до відсутності в них конкретики та перспективи.

Петро Симоненко має один з найбільших в Україні людський політичний актив — рядових комуністів. Вони ідейні й дисципліновані, а партійний лідер у їхніх очах — практично непідкупний. Комуністичний кандидат не раз доводив, що медіаблокада для нього несмертельна. Комуністичний месидж поширюють партійні активісти з вуст в уста, з рук у руки, від дверей до дверей. Головне — вони знають, де потрібні двері.

Найбільшим пасивом Петра Симоненка є практично цілковита відсутність політичної ініціативи його партії. Комуністи нічого нового не пропонують, вони неактивно відповідають на виклики інших політичних акторів, тому приречені на стагнацію і поразку.

З-поміж причин занепаду українського комунізму найчастіше називають об’єктивне природне зменшення соціальної бази. Однак сьогодні як ніколи стала помітною й інша їхня особливість — цілковита відсутність свіжих думок та ідей, а також мозкових центрів, які сформулювали б яку-небудь творчу програму для комуністичного кандидата. Досі не було помічено, щоб на комуністів працювали такі модні нині політичні технологи, навіть російські.

Кампанія кандидата в президенти від КПУ обіцяє бути однією з найменш витратних. З одного боку, фінансові, економічні ресурси партії не є її конкурентною перевагою. Для великих акцій їх часто замало. Можливо, тому багато років ходять вперті чутки про небезкорисливі взаємини комуністів з тим чи іншим олігархом. Проте з огляду на сценарії виборів-2004 в самих олігархів інтерес «покласти яйця» у виборчу корзину кандидата Симоненка потрібно ще стимулювати. Тут спрацьовує приреченість Симоненка «взяти участь», але не перемогти. Відтак, оскільки загроза «червоного реваншу» не додає серйозного адреналіну в кров вітчизняних акул капіталізму, вони й не робитимуть ставку на завбачливу співпрацю з тим, хто після виборів суттєво не зростить свій політичний статус. Комуністи та їхній лідер з боку критикованих ними вітчизняних ФПГ можуть розглядатись як партнери для певних технологічних проектів. Наприклад, як опоненти їхніх власних конкурентів. Проте навряд чи варто очікувати від великого бізнесу серйозних інвестицій у кампанію комуністів. Навіть з боку бізнес-формувань, що відзначаються помітною самобутністю в політико-економічному просторі, як, наприклад, група «Приват». Можливі партнери з нижчих бізнесових ліг за логікою також не мали б виявляти особливої активності. Їх контакти з комуністами орієнтовані переважно на діяльність останніх у парламенті, регіональних і місцевих представницьких органах, а майже ритуальна участь лідера КПУ в президентській кампанії має опосередкований стосунок до цих прагматичних завдань.

Імовірно, що і внутрішні фінансово-економічні резерви комуністів мобілізуватимуться і витрачатимуться без особливого запалу. Привид кампанії 2006 року і тут має про себе нагадати — треба акумулювати кошти для ривка в потрібний момент.

Крім труднощів збору ресурсів під непрохідного кандидата є ще одна причина говорити про порівняно низьку капіталомісткість кампанії Симоненка — технологічні витрати на лідера КПУ особливі й значно дешевші, ніж у його опонентів. Принаймні масово мобілізувати агітаторів комуністам виходить значно дешевше, ніж конкурентам. Зрештою, треба мати на увазі сакраментальне питання: якби в розпорядженні керівництва штабу Симоненка були величезні кошти, куди їх спрямували б, щоб у нього бодай виник шанс перемогти?

Кандидат, афільований з КПРФ

Найбільшим матеріальним активом лідера КПУ донедавна були зв’язки з російською компартією. КПУ й КПРФ співвідносяться між собою приблизно як УПЦ Московського патріархату з самим Московським патріархатом. Та смуга поразок партії російських комуністів призвела до поступової втрати ними матеріально-економічної бази та унеможливила фінансування партій-сестер.

Нинішній занепад російського комунізму й фактичний розкол КПРФ за критерієм ставлення до Геннадія Зюганова слугує неабияким уроком і для Петра Миколайовича. Його біда не лише в тому, що, не володіючи достатньою матеріальною підтримкою, він усе частіше змушений шукати її чи то у влади, чи то в опозиції. Парламентські голосування з ключових, принципових питань красномовно засвідчують, що українські комуністи частенько підтримують інтереси українських олігархів, а отже, стають зручною мішенню для атаки нової влади, якщо вона зацікавиться усуненням комуністів з політичної сцени. А про те, що це рано чи пізно станеться, свідчить російський досвід: 1 липня 2004 року пленум ЦК КПРФ, який зібрався раніше призначеного часу, достроково припинив повноваження Геннадія Зюганова на посаді голови партії, а також усіх його заступників. Відставка Зюганова серед іншого була мотивована «неодноразовими спробами розколоти рух і паралізувати його діяльність». Губернатора Іванівської області Володимира Тихонова його прихильниками було обрано головою ЦК КПРФ на період підготовки та проведення партійного з’їзду, який відбувся (точніше відбулися — один під патронатом Зюганова, інший — Тихонова) 3 липня 2004 року паралельно зі з’їздом КПУ. Ця паралель не єдина.

Є суперник-регіонал і в Петра Миколайовича — лідер кримських комуністів Леонід Грач, якого стримала від боротьби за звання кандидата від комуністів лише поразка на місцевих виборах 2002 року (не без допомоги місцевої влади й Адміністрації Президента).

Таким чином, саме життя підказує кандидату Симоненку, що такий актив, як потреба влади у спаринг-партнері комуністичного забарвлення, не може приносити політичні дивіденди вічно. До того ж у внутрішньопартійному житті та в оцінці виборців це швидше пасив, аніж актив.

Актуальні стратегії на ринку

У той час як соціал-демократизовані компартії країн колишнього соцтабору часом вели свої держави до ЄС та НАТО, комуністи в пострадянському світі впевнено зайняли нішу найбезпечнішого різновиду «вічної опозиції». Виняток становлять хіба що молдовські комуністи, які несподівано для себе отримали всю повноту влади й тепер не знають, що з нею робити. Десь між російським і молдовським політичним досвідом комуністів шукає себе кандидат Симоненко.

Позиційні ігри в «об’єднану опозицію» Петро Миколайович припинив першим із опозиційної четвірки, згодом заявивши про свою участь у президентських перегонах як про партійний обов’язок. Справді актуальною стратегією для КПУ є підхід до пропорційних виборів 2006 року з найменшими втратами. Інструмент досягнення мети — достойна участь у президентській кампанії для збереження за собою репутації «істинної» опозиції. Програма максимум — вихід у другий тур голосування.

Актуальною стратегією Петра Симоненка є дотримання статус-кво у керівництві самої КПУ і збереження за собою внутрішньопартійного лідерства. Досягнути цієї мети можна вже хоча б участю у виборах як єдиного кандидата від комуністів (не допустити появу альтернативи для партійного активу та електорату).

Можливості для розширення електоральної бази в Петра Миколайовича були обмеженими вже в 1999 році. Сьогодні ж їх уже недостатньо навіть для виходу у другий тур. Потрапити туди він міг би лише в разі неучасті або зняття кандидатури Віктора Ющенка або Віктора Януковича. Причому в разі виходу до другого туру як з Ющенком, так і з Януковичем, за даними соціологічного моніторингу Центру Разумкова, проведеного на початку червня, Петро Миколайович вже не подолає планку у 20%.

Ідеальний сценарій для комуністів і Симоненка — така політична реформа, яка каменя на камені не залишить від репутації всього українського політикуму — від влади до опозиції. КПУ стоятиме осторонь, підіграючи по черзі то одним, то іншим у їхній боротьбі на знищення. Такий сценарій було втілено під час політичної кризи 2000 року в Молдові, коли парламент проголосив країну парламентською республікою й запровадив вибори президента парламентом, а президент у відповідь розпустив парламент.

Human resources & корпоративна культура

Команда Симоненка порівняно з командами інших кандидатів є ненайсильнішою. Причому це стосується не лише кадрового складу виборчого штабу, а й кадрового резерву, якому в результаті перемоги кандидата довелося б формувати органи влади. Офіційно виборчий штаб очолить віце-спікер Верховної Ради Адам Мартинюк. Проте, як свідчить попередня практика, в управлінні виборчою кампанією комуністів можуть брати участь навіть досвідчені помічники народних депутатів.

Стратегом та ідеологом кампанії Симоненка вважається народний депутат Георгій Крючков, що поряд з колегою Борисом Олійником відомий як партійний інтелектуал. Проте зоря ідеологічного та романтичного інтелектуалів КПУ вже на заході, й очікувати від них якихось новацій чи одкровень не слід.

Корпоративна культура КПУ грунтується на принципі консенсусу. Рідко які голосування відбуваються не одноголосно. Тому після суто гіпотетичної перемоги Симоненка на президентських виборах можна було б очікувати еволюції в бік авторитаризму та подальшої консервації нинішнього стану аж до короткочасного повернення до «геронтократії» брежнєвських часів.

Володимир ГОРБАЧ, Олесь ЛІСНИЧУК
Інститут Євро-Атлантичного співробітництва

Кандидатів у президенти, для яких головною все-таки є не перемога, а участь, у нинішній виборчій кампанії більше ніж достатньо. Олександр Мороз — найсамодостатніший з них.

Бренд соціалізму

Коли ми говоримо «Соцпартія», то маємо на увазі «Мороз». Партійна (СПУ) та особиста (Олександр Мороз) політичні марки зрослися так міцно, що на політичному ринку України є чи не синонімами. У колишній парламентській опозиційній «трійці» поряд із особистими блоками Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко рівень персоніфікованості бренда СПУ виглядав не нижчим, ніж у партнерів. Чого не скажеш про комуніста Симоненка.

Лідер соціалістів пройшов не зовсім швидкий і простий шлях до подібного злиття себе зі своєю партією. Маємо справу зі справді унікальним явищем в українському політичному брендингу — ототожненням особистого, лідерського та партійно-політичного брендів. Напевне, єдиним аналогом подібної тенденції було злиття у сприйнятті брендів Руху та його колишнього лідера В’ячеслава Чорновола. У цьому випадку замах на лідерство й низка подій, які після цього відбувалися, призвели до внутрішньопартійної боротьби за бренд і його фактичного знецінення.

Були й у партії Мороза подібні замахи на лідерство, але вони нагадували швидше внутрішню персональну фронду, ніж організовану боротьбу.

Перший удар по позиціях бренда партії завдало відродження партійної організації комуністів. Другий — коли партію покинула пара Наталія Вітренко — Володимир Марченко, які створили власну партію з акцентовано-схожим і водночас критичним щодо «непрогресивних соціалістів» брендом — Прогресивна соціалістична партія України. Третій — найслабший удар — відхід помітного персонажа керівництва СПУ Івана Чижа, який, щоправда, надалі більше «розкрутився» як керівник Державного комітету телебачення та радіомовлення, ніж лідер ще однієї лівої за ідеологією політичної структури — Всеукраїнського об’єднання лівих «Справедливість».

Сьогодні найціннішим для зовнішнього політичного ринку у бренді Соціалістичної партії України є членство в Соціалістичному інтернаціоналі, якого так і не удостоїлася фінансово потужніша СДПУ(О). Цей ідеальний майданчик для спілкування та впливу на лідерів європейських соціалістичних та соціал-демократичних партій, які часто перебувають при владі у своїх країнах, використовується Морозом переважно для посилення власного бренда на внутрішньому ринку. Однією з причин цієї самозацикленості є традиційна вада українських політиків — неволодіння іноземними мовами (крім російської).

Соціалістичний маркетинг та соціологія

На відміну від колег з лівого табору в Мороза шанси стати президентом за результатами нинішніх президентських виборів мінімальні. Утім, навіть ці невеликі шанси лише теоретичні. Про них вже майже півроку розповідає своєму активові керівник виборчого штабу соціалістів Йосип Вінський. Шанс Мороза полягає лише в тому, що президентом його захочуть зробити одночасно всі конкуренти. Щоб не «вештався під ногами» й не заважав керувати парламентською республікою.

Теза Вінського була не новою й полягала в тому, що «лише Мороз може перемогти наступника Кучми». Проте, щоб вийти з цим наступником у другий тур, Морозові необхідна підтримка й самозречення всієї опозиції.

І все ж розглянемо найоптимальніший для кампанії соціалістів сценарій. Від виходу до другого туру лідера СПУ відрізають рейтинговіші опозиційні кандидати — Віктор Ющенко та Петро Симоненко. Таким чином, стартовою передумовою гіпотетичного реваншу Мороза за поразку 1999 року мало б стати зняття з виборчої дистанції Віктора Ющенка. За такого «технологічного ходу» після голосування 31 жовтня Мороз майже гарантовано ставав би третім, а в разі грамотно проведеної кампанії та, можливо, результативних кулуарних домовленостей зайняв би й позицію одразу за кандидатом від влади. Інше питання, що в цьому сценарії багато залежить і від причини та способу «зняття Ющенка», і від реакції на нього інших «борців з режимом» та електорату.

Зняття ж Петра Симоненка було б значно продуктивнішим для Олександра Мороза, але, по-перше, крім Мороза в цьому зацікавлені хіба що Вітренко та лідери квазікомуністичних маріонеткових партій, які також балотуються у президенти. Тож влада цим не займатиметься, а самовідвід лідера комуністів означатиме його гарантоване політичне самогубство.

Окремо слід сказати про взаємовідносини соціалістів із соціологією як «буржуазною наукою». У викладах того ж Йосипа Вінського, а останнім часом і в публічних виступах Олександра Мороза звучить неприхована зневага до цієї наукової дисципліни та професійних якостей людей, які нею займаються. Соціалісти публічно радять не звертати увагу на дані опитувань громадської думки, а просто вірити в перемогу свого кандидата. Для соціалістів це, можливо, й правильна тактика. Проте й вони не зобов’язані вірити у «спеціальні секретні опитування СБУ, які проводяться для Адміністрації Президента», а потім зливаються секретними прихильниками у штаб соціалістів, про що діячі СПУ повідомляють у численних інтерв’ю та на прес-конференціях.

Проте складні взаємовідносини між СПУ та соціологією мають серйозне пояснення: українським соціологам не вдається «вгадати» результати голосувань за соціалістів. Проте вони самі зазначають, що опитування в українських умовах фіксують лише висловлені наміри голосувати за політиків чи партії, а виборці опозиційних лівих сил (це стосується й комуністів) часто приховують свою справжню думку.

На сьогодні соціологічні заміри дають цілком здоланний відрив головного соціаліста від його колеги по українській лівиці Симоненка. При цьому від початку виборчих змагань спостегігається тенденція до його зменшення. Ця обставина означає, що в разі, якби Морозу вдалося сягнути бодай свого показника п’ятирічної давнини (11%), то він цілком міг би наздогнати лідера комуністів. Про вагомість цього результату для СПУ, навіть безвідносно до загального місця їх лідера в кампанії, говорити не доводиться.

Крім того, проти Симоненка повинен спрацювати той факт, що його електорат певною мірою має стати донором для нарощування електоральних м’язів «антинаціоналістом» Януковичем. Водночас навряд чи знайдуться аргументи та сили, здатні вплинути на комуністів та їх лідера, щоб останній у разі його виходу в другий тур знявся заради перспектив Олександра Мороза.

Відтак два основних кандидати від лівої опозиції можуть розглядатися і як два основних кандидати у боротьбі за «призове місце» виборчого турніру. В ідеалі для них мало б бути «срібло» з правом участі в плей-офф. Проте і «бронза» могла б розглядатися не тільки як почесний результат, а й як суттєве досягнення в конкуренції за статуси в лівому русі.

Електоральне ядро соціалістів — україномовні ліві виборці, які проживають у селах та містечках Центральної України. Саме серед них збираються нарощувати голоси прихильники Ющенка. Тому участь Мороза у президентській кампанії є цілком виправданою з погляду партійного егоїзму. Не треба бути особливо проникливим, щоб зрозуміти, що для соціалістів у президентській кампанії об’єктивно важливіший сам процес збереження за собою електоральної бази, ніж те, хто саме виявиться переможцем. Хоч якою була б посвідка на журавля в електоральному небі, передчуття близькості конституційної реформи робить нинішні вибори для СПУ першим етапом парламентської кампанії-2006. Мета та сама — продовження політичного життя в новій партійній системі України й виживання на політичному ринку як конкурентному середовищі.

Ресурси спроможності та внутрішній менеджмент

Олександр Мороз користується репутацією «чесного й порядного політика, який не побоявся виступити проти кримінальної влади». Проте ця репутація не переноситься автоматично на всіх його однопартійців та виборчий штаб. Більшість партійних керівників районного рівня — лояльні до лідера активісти, які реально не претендують на посади в місцевій владі та місцевому самоврядуванні. Якісно відрізняються від них керівники обласного рівня, які зазвичай або є народними депутатами, або були ними в недалекому минулому. Довибори до парламенту й місцеві вибори 2002-2004 років продемонстрували недостатню організаційну спроможність штабів та місцевих організацій. Тож соціалістам доводиться покладатися більше на харизму лідера, ніж на свої організаційні структури.

Показовим є те, що найпалкіші опоненти поки ще чинного президента, формуючи середовище своєї підтримки в елітах, значною мірою відтворювали зразки та тенденції, апробовані критикованим ними ж Леонідом Кучмою. Принаймі і проющенківські, і протимошенківські, і проморозівські сегменти українського політикуму вибудовуються переважно за рахунок механізмів клієнт-патрональних взаємозалежностей.

Сумнівно, що (незважаючи на результати нинішньої кампанії) ситуація в СПУ радикально зміниться щонайменше до наступних парламентських виборів. У разі поразки Мороза він усе одно залишиться лідером парламентської партії. Серед еліти соціалістів просто немає тих, хто міг би кинути виклик і вступити в конкурентну боротьбу за лідерство із «самим Морозом». Серед чільних персонажів партії фактично відсутні яскраві політики-особистості. Хіба що на загальному тлі схожими якостями вирізняється лідер молодого крила партії Юрій Луценко. Зате в партії вистачає «сірих кардиналів та єпископів» і претендентів на ці ролі.

Сьогодні партія соціалістів загалом може розглядатися як колективний подібний клієнт свого керівника. Причому «патрон», схоже, у своїх діях та рішеннях значно більше залежить від інтересів власних «клієнтів» з-поміж найближчого оточення й партійної бюрократії, ніж вони від нього.

Очевидним фактом української політики є те, що, навіть розуміючи відсутність шансів на перемогу, оточення кандидата штовхає його в бій, адже виборча кампанія — золотий час для залучення в партійну касу (і не тільки) значних фінансових коштів.

Такі фігури (хоча й не лише вони), як Йосип Вінський, Микола Рудьковський, Валентина Семенюк мають артикульовані претензії бути і відносно автономними центрами впливу, і засновниками власних клієнтел. Так складається, що лідери цих внутрішніх груп мають свої цілком окреслені інтереси бізнесового характеру. Очевидно, що від цих фігур в оточенні кандидата Мороза значною мірою залежатиме формування фінансового фонду його кампанії, який, щоправда, навряд чи досягне рівня кампанії 1999 року, коли шанси Мороза оцінювалися українським середнім бізнесом як дуже високі.

Спокуса Медведчуком

Саме з імовірним браком коштів пов’язані непідтвержені, але й переконливо не спростовані чутки про можливу фінансову участь у кампанії лідера соціалістів близької за брендом, але далекої за статусом Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) Віктора Медведчука. З «об’єднаними» соціал-демократами Мороза і Ко об’єднує не лише близькість назви, а й реальна ставка на політичну реформу як технологію політичного самозбереження. Утім, розбіжності між двома силами досить істотні. СДПУ(О) задекларувала підтримку Януковича. Мороз має дуже ефемерні перспективи на цих виборах, до того ж дані про його співпрацю з «олігархами з СДПУ(О)» здатні нанести відчутного удару по його образу й іміджу, який і без того зіпсований в очах поінформованих виборців співпрацею з Адміністрацією Президента. Тому взаємини між двома такими різними ліво-центристськими партіями можливі лише в тіньовому режимі. Власне, для Мороза, вочевидь, не настільки важливі фінансові, організаційні чи технологічні милиці, що їх могли б надати есдеки. Для вмілого публічного політика Олександра Мороза дуже ефективною була б можливість покористуватися в режимі особливого сприяння інформаційними ресурсами групи СДПУ(О).

Важливим ресурсом кандидата Мороза могла б також бути його висока синкретичність — за сприятливих обставин він може стати «кошиком», у якому збереться чимало «яєць», підкинутих досить різноплановими формальними і неформальними учасниками виборчих перегонів. Інша річ, що виплекати з них «пташенят» близької видової політичної популяції буде зовсім не просто. Як відповідно не всі «гидкі каченята», породжені кампанією-2004, здатні перетворитися на прекрасних рожевих лебедів.

Володимир ГОРБАЧ, Олесь ЛІСНИЧУК Інститут Євро-Атлантичного співробітництва

Анатолій Кінах йде на президентські вибори як «третя сила» — окрім Віктора Ющенко та Віктора Януковича. Він обережно займатиме позицію «слабшої» сторони й «конструктивно» критикуватиме чинного прем’єра.

Політична генеалогія

Розпочавши власну президентську кампанію, Анатолій Кінах заповнив прогалину в групі кандидатів на найвищу державну посаду — тепер до неї залучені всі три прем’єр-міністри, що працювали протягом другого терміну президентства Леоніда Кучми. Вважається, що прем’єрське крісло є найкращим стартовим майданчиком у президентських перегонах. Тому не дивно, що кожен екс-прем’єр плекає надії на подальше кар’єрне просування. Проте електоральні перспективи трьох прем’єрів епохи пізнього Кучми доволі різні, й не кожен з них здатен зачепитися за президентське крісло. Кінах, схоже, знаходиться від нього якнайдалі.  ось чому.

Формально Анатолій Кінах, якому недавно виповнилось 50 років, є висуванцем Партії промисловців та підприємців України, яку він і очолює. Партія, своєю чергою, створена на базі Українського союзу промисловців та підприємців — директорського лобі, відомого тим, що його колись очолював майбутній президент Кучма. Таким чином, кандидат у президенти Анатолій Кінах є справжнім спадкоємцем Президента Леоніда Кучми. В УСПП.

Формально саме Леонід Кучма подав кандидатуру Анатолія Кінаха на затвердження Верховною Радою після відставки прем’єр-міністра Ющенка. Проте інший кандидат у президенти, Олександр Мороз, неодноразово стверджував, що у травні 2001 року Кінах став главою уряду насамперед завдяки голосам депутатів-соціалістів, які таким чином «сплутали гру» Леоніду Кучмі. Тож, з точки зору соціалістів, Анатолій Кінах політично зобов’язаний Олександру Морозу. У минулому.

Непрямо це підтверджує легкість, з якою Президент змінив Кінаха на Януковича восени 2002 року. Так, ніби просто перегорнув сторінку, без зайвих пояснень. Щось подібне відбулося і з його історичним прототипом — Валерієм Пустовойтенком, також колишнім прем’єр-міністром, який не зміг утриматися навіть на посаді міністра транспорту. Таким чином, Анатолій Кирилович повторив долю Валерія Павловича. Але прем’єр Пустовойтенко склав повноваження перед переобраним Президентом Кучмою, і його кандидатура навіть була знову внесена на затвердження Верховною Радою. А ось випадок із Кінахом розширив палітру офіційних та неофіційних мотивацій для «списання» українських прем’єрів. Якщо свідомо уникати евфемізмів, то важко не визнати, що Кінаха прибрали, щоб звільнити місце для його підлеглого по виконавчій вертикалі — губернатора Донеччини Віктора Януковича. Звичайно, це виглядало не так зухвало, як відставка за «формування політичного іміджу» Євгена Марчука, та не так ганебно, як відставка Павла Лазаренка, але теж доволі болісно вдарило по авторитету та самолюбству голови УСПП. Усвідомлення цього багато пояснює у мотивації Анатолія Кінаха взяти участь у президентських виборах.

Внутрішнє та зовнішнє позиціювання

Проте все вищезазначене описує те, що зробили з Анатолієм Кінахом інші політики, але оминає головне питання — що зробив він сам. Анатолій Кирилович в якості самостійного політика себе до останнього часу не позиціював. Досі не було відомо нічого й про його самостійні вчинки. Як політичний гравець він допоки не мав власної суб’єктності. Маніфестацією (проголошенням) свого політичного існування як публічного політика він зайнявся лише тепер, коли зрозумів, що від свого колишнього патрона чекати вже нічого.

Тож президентські вибори 2004 року насправді є запізнілим політичним дебютом лідера партії промисловців та підприємців. Хоча колеги Анатолія Кінаха можуть розглядати ці вибори як свій партійний дебют з прицілом на подолання 3% бар’єру в 2006 р., основним мотивом самого кандидата, скоріш за все, є не раціональний розрахунок, а психологічне почуття образи за нереалізованість й бажання змусити поважати й рахуватися з собою. Без надії перемогти. Швидше зіграти внічию й відновити колишній статус-кво у внутрішніх взаєминах себе реального із собою ж уявним.

Анатолій Кінах ніколи не розглядався владною верхівкою як фігура, що здатна консолідувати політичні та економічні еліти й очолити виборчий проект «кандидат від влади». У цьому сенсі показовою була участь лідера ПППУ у парламентській кампанії 2002 року. Хоча у чинного на той час прем’єр-міністра Кінаха був відносно високий особистий рейтинг, всупереч логіці виборчий список провладного виборчого блоку «За єдину Україну!» очолив не він, а глава адміністрації Президента Володимир Литвин, широкому загалові виборців майже не відомий. Кінах у ті часи немало втратив як публічний політик і потенційний лідер сьогоднішньої кампанії. Проте завдяки цьому не надто зіпсував своє політичне обличчя, як виявилося сьогодні, доволі презентабельне. В усякому разі Анатолій Кінах практично не асоціюється з електоральними успіхами й поразками колишніх «заєдистів», як й із застосуванням адміністративного ресурсу та маніпулятивних технологій.

В експертному середовищі сьогодні модно обговорювати (перш за все з подачі російських політтехнологів) можливості появи й потенціал так званої третьої сили в українській політиці. Схоже, що Анатолій Кирилович позиціюватиме себе як товар саме цієї цінової категорії. Розуміючи, що «третя сила» має шанс лише за умови рівносильності перших двох (та й то лише у випадку взаємного знищення або нейтралізації), він обережно займатиме позицію «слабшої» сторони й «конструктивно» критикуватиме чинного прем’єра. Справа тут не в тому, що в колишньому бюрократі прокидається опозиціонер, а у звичайних законах фізики.

Зокрема, це дасть можливість Кінаху позиціюватись по ходу кампанії за моделлю, апробованою на попередніх президентських виборах іншим українським екс-прем’єром Євгеном Марчуком. В усякому разі, якщо під час нинішньої виборчої кампанії буде спроба організувати щось на зразок «канівської четвірки» 1999 року, то Анатолій Кінах може знайти себе як у ролі Євгена Марчука, так і Олександра Ткаченка. Повторити Володимира Олійника йому не дозволить уявний масштаб особистості, а Олександра Мороза — наявна виборча ситуація.

Реальна стратегія й особливості бренду

Сьогодні Анатолій Кінах має право нагадати, що його прем’єрство, попри всі нюанси внутрішньої та зовнішньої природи уряду Кінаха, аж ніяк не було найгіршим періодом в історії української виконавчої влади, та й навіть в епоху другої каденції Президента Кучми. Саме Анатолій Кінах може нагадувати й пояснювати виборцям, що ефективність урядової роботи характеризується не тільки «статистичним» ростом ВВП, а й недопущенням зернових, бензинових та, зрештою, парламентських криз, здатністю не допускати й вгамовувати різноманітні конфлікти, а не посилювати старі й породжувати нові для того, щоб тримати опонентів у постійній напрузі.

Очевидно, що Кінах спробує пропагувати бренд своєї партії, адже найважливіше в нинішній кампанії Кінаха — пропорційні вибори 2006 року з їхнім 3-відсотковим бар’єром. Проте як на сьогодні, то успішне й самостійне плавання партійно-політичного судна з назвою «Партія промисловців та підприємців України» є не менш проблематичним завданням, ніж перемога капітана цього судна у президентській регаті.

На перший погляд, партія ніби й має доволі прийнятні фінансові, організаційні й навіть регіональні ресурси, парламентське представництво (спільна фракція з НДП), визнаний центр інституційованого лобізму УСПП тощо. Проте особливості передвиборчої конфігурації провладних політичних сил та «ціна питання» для них не гарантують підтримки Анатолієві Кінаху навіть від колег по УСПП. Зокрема, директор запорізької «Мотор-Січі» В’ячеслав Богуслаєв відкрито скритикував висунення Кінаха й непідтримку ним Януковича. Партія директорів за визначенням не може бути масовою, тож про людський ідеологічний ресурс не може бути й мови. Бренд Партії промисловців та підприємців України практично непідйомний.

Парламентські партнери з Народно-демократичної партії хоча й неохоче, але підтримали Януковича. Залишається лише особистий рейтинг екс-прем’єр-міністра Анатолія Кінаха. Саме його прізвище має стати складовою бренду нової політичної сили, націленої на 2006 рік.

Електоральне ядро прихильників Кінаха знаходиться на Миколаївщині, де він пройшов шлях від корабела до голови обласної ради й члена парламенту. Російськомовний південь України — електоральний простір, де він конкуруватиме за голоси виборців, які ще не визначилися, з діючим прем’єром Януковичем і цілком може консолідувати довкола себе поміркованих «опозиціонерів» причорноморського степу.

Отже, як показав з’їзд ПППУ, керівництво партії (перш за все Анатолій Кінах та його парламентський колега Микола Оніщук), зробивши заявку на самостійну гру, розпочало пошуки як власної політичної ніші, так і «генеральної лінії партії».

Між тим Анатолій Кирилович має свої конкурентні переваги: він фактично не становить загрози жодному політико-економічному клану України, вправно володіє ринковою риторикою для розмови на зовнішньополітичній арені, може впевнено почуватися у відкритій дискусії. Йому важко щось закинути, наприклад, у передвиборчих дебатах: не був засуджений, не був звинувачений у розкраданні бюджету, не приймав помилкових рішень тощо.

Часом навіть здається, що Анатолій Кінах ще не втратив надії на те, що Президент Кучма відмовиться від підтримки Януковича й поставить на нього. Адже ні сценарій консервування нинішнього політичного режиму, ні невизначеність політичного буття за президентства Ющенка не надають ПППУ особливих шансів на утвердження в якості впливової політичної сили.

Отже, програма-мінімум Кінаха — вивести на політичний ринок оновлений бренд «Анатолій Кінах», а зоряний час — між першим і другим турами. Саме домовленості цього періоду можуть повернути лідера УСПП у політичну еліту України. Якщо ж фаворити другого туру не вважатимуть за потрібне домовлятися з ним, Анатолію Кириловичу доведеться знову шукати успіху в парламентській кампанії 2006 року у списку якогось виборчого блоку, можливо, в компанії Олександра Омельченка, Володимира Литвина, а то й навіть Георгія Кирпи. Справа за дещицею — набуттям електоральної ваги.

А поки що сучасний відрізок політичної біографії Анатолія Кінаха вибудовується по лінії від «технічного прем’єра» до «технічного кандидата».

"Вот и закончилась схватка империй: одна развалилась 12 лет назад, а другая наконец-то вобрала в себя ее обломки", - пишет Андрей Миловзоров, журналист российского Утро.Ru.

"Настоящей победой западных демократий над советским тоталитаризмом является не падение СССР в 1991 году, а расширение Европы на восток в 2004 году", - считает французский политолог Пьер Берлюиз. И действительно, нынешний саммит Россия - ЕС стал в этом смысле эпохальным: "ничейная" Центральная и Восточная Европа, отторгнутая некогда у российско-советской империи, вошла в состав другой империи, и Россия вдруг поняла, что имеет дело с большой и единой Европой. Евросоюзу осталось собрать последние осколки: вступление балканских стран - это вопрос времени, Румыния и Болгария должны стать членами ЕС уже в 2007 году. Таким образом ЕС расширится до естественных границ Европы - как в географическом, так и в историческом понимании.

На повестке дня теперь стоит вопрос о так называемых "новых соседях" - республиках СНГ, Турции и странах, "граничащих" с Европой посредством Средиземного моря. Это уже не совсем (или совсем не) европейские регионы. Однако они тоже хотят быть частью единой Европы. Например, Саакашвили заявил, что Грузия подаст заявку на вступление в Евросоюз уже в ближайшие три года. Так как же будут строиться отношения Евросоюза с этими соседями? Станут ли они частью "евроимперии"?

Пока не совсем понятно. У ЕС есть стратегия "Расширенная Европа - новые соседи", но она настолько расплывчата и неконкретна, что и переговоры с "соседями" по ней вести бесполезно. У Брюсселя и стран-членов ЕС нет однозначного ответа даже на простой вопрос: брать или не брать еще кого-нибудь в состав Евросоюза? И где, собственно, пролегают границы Европы? Может, по Берингову проливу и предгорьям Тибета? А ведь такие идеи тоже посещают европейских чиновников, путающих политику с географией...

Нас, конечно, интересует, прежде всего "европейская судьба" России и наших соседей по СНГ. Возьмут или нет? До недавнего времени казалось, что одних возьмут точно, других - попозже, а третьих - если очень захотят. Так вот, облом - и тем, и другим, и третьим. Председатель Европейской комиссии Романо Проди определился с границами ЕС. Выступая недавно в Европарламенте, он откровенно заявил, что у стран СНГ нет шансов вступить в Евросоюз. Он и до этого не раз использовал формулу "все общее, кроме институтов" (имея в виду, конечно, не вузы, а органы власти Евросоюза). Говорил и про "кольцо друзей" вокруг ЕС, подразумевая, что друзья эти останутся друзьями, но внешними. И вот, наконец, выразился еще более конкретно.

Можно себе представить, какая реакция на слова председателя ЕК последовала в странах СНГ. Однозначная: у всех, кто стремился в ЕС, возникло ощущение, что их "поматросили и бросили". Даже Белоруссия, никогда прямо не заявлявшая о своих европейских устремлениях, и та высказала в адрес Брюсселя свое "фи". Самые сдержанные постарались пропустить слова Проди мимо ушей. Кстати, и в ЕС ему слегка попеняли: и так понятно, что Украину с Молдавией (а уж тем более Грузию с Арменией) в ЕС брать никто не собирается (в обозримом и не очень обозримом будущем), но зачем же вслух об этом говорить, да еще и с такой высокой трибуны? Эксперты постарались списать заявление Проди на его нынешний статус "хромой утки": очень скоро он должен будет оставить пост председателя ЕК, и потому, дескать, не стесняется в выражениях.

Однако Проди не одинок в своем мнении. Например, комиссар по вопросам развития и гуманитарной помощи Пол Нильсон, выступая в Европарламенте, подчеркнул, что политика "соседства" вовсе не означает, что та или иная страна вступит в Евросоюз. "Хотя мы не закрываем дверь, европейская политика соседства не предусматривает дальнейшего расширения, поэтому она предназначена для соседей, которые в настоящее время не имеют перспектив вступления", - полагает он.

Итак, наднациональная власть ЕС расширять союз больше не желает. Сейчас Европейская комиссия занимается доработкой своей стратегии "соседства", но ясно, что она хочет сделать из соседей своего рода "ближнее зарубежье" ЕС. Уже известно, что Евросоюз будет продолжать работать с соседними странами на основе существующих соглашений (например, с Россией - на основе Соглашения о партнерстве и сотрудничестве 1994 года). Согласно этим документам, все соседи будут - когда-нибудь - пользоваться свободами Общего рынка... не принимая никакого участия в выработке его правил. Причем даже такое неполноценное членство в Большой Европе Брюссель постарается обставить различными условиями экономического и политического характера.

Возникает резонный вопрос: чем тогда ЕС собирается "приманить" к себе соседей на подобных условиях? Предварительные переговоры на эту тему с Украиной и Молдавией зашли в тупик: Брюссель не смог предложить им ничего действительно заманчивого. Режим доступа на рынки уже урегулирован двусторонними документами, которые - в перспективе, естественно - обещают всем свободную торговлю. Денег с Евросоюза им получить не удастся. В Брюсселе полагают, что соседи соблазнятся возможностью получить безвизовый режим въезда в ЕС. Однако это слабое утешение: даже те восточноевропейские страны, которые сейчас вступили в Евросоюз на полных (казалось бы) правах, получили довольно длительные ограничения на трудовую миграцию в рамках ЕС.

Вот и получается, что ЕС-сосед далеко не так интересен, как ЕС - общий дом. Евросоюзу просто нечего предложить своим новым соседям, как только взять их под свою крышу. Но этого делать Брюссель не хочет.

Впрочем, последнее слово в таких судьбоносных вопросах принадлежит не еврочиновникам из Брюсселя, а национальным правительствам стран-членов ЕС. А здесь существуют различные интересы: кто-то хочет осваивать новые рынки, коими представляются страны Восточной Европы, кто-то стремится протащить в ЕС своих восточных протеже. Так что ситуация для наших соседей по СНГ все же не безнадежная.

В целом, перспективы стать европейцами у "новых соседей" такие. Полноправное членство в ЕС (о сроках говорить не будем) могут получить Украина, Белоруссия (без Лукашенко) и Молдавия (возможно, путем объединения с Румынией, но тогда без Приднестровья). Грузия, Армения и Азербайджан со временем получат какую-то форму ассоциированного членства. По поводу Турции требуется принципиальное политическое решение, ибо эта страна теоретически не имеет шансов на вступление (она неевропейская), но практически все идет к тому. Если такое решение состоится, то это откроет путь в ЕС для стран Магриба: Марокко, Алжира, Туниса и, возможно, других. Правда, скорее всего, это тоже будет неполноправное членство. Даже Израиль с Палестиной могли бы претендовать на такую связь с Европой. Не зря же Шимон Перес заявил, что "Европейский Союз уже наступил на Ближний Восток, допуская в свои ряды Кипр и Мальту".

Хуже всего обстоят "европейские" дела у России. Взять в ЕС ее категорически нельзя - она там всех "перевесит", и Евросоюз превратится в "Росевросоюз". На роль одного из "соседей" она не соглашается - гордая. А оставить ее за бортом интеграции тоже нельзя: во-первых, невыгодно (потому что с ней очень многое связано, как в плане политики, так и экономики), во-вторых, рискованно.

Так что интегрироваться с Россией как-то надо - чтобы взять медведя на короткий поводок. Правда, кто кого будет вести на этом поводке - тоже вопрос. Директор Института Европы РАН Николай Шмелев убежден, что "единственный способ сохранить международные позиции ЕС состоит в том, чтобы создать единый блок с Россией и странами Средиземноморья в рамках интегрированного развития". Конечно, многое зависит от того, как будет развиваться сама Россия. "Обязательным условием эффективного экономического сближения с ЕС является успешное завершение экономических реформ и структурная перестройка экономики". В противном случае, по мнению академика Шмелева, "вариант экономического сближения с ЕС, по определению, обесценится".

В конечном итоге не так уж важна форма интеграции - важна ее суть: чтобы все страны "околоевропейского" региона, включая Россию с ее энергоносителями и военным потенциалом, занимались одним интеграционным проектом, в меру своих сил и готовности. Был бы стратегический партнер - а форму интеграции подберем! Кстати, строители Евросоюза на деле давно исходят из этой логики. То здание, которое они строят, уже сейчас имеет несколько интеграционных уровней ("скоростей", "концентрических кругов", или как там еще их именовали...). Там есть ассоциированное членство, есть страны-члены ЕС, есть Шенгенское соглашение, зона евро, наконец, оборонный союз, "четверка" европейских локомотивов и ось "Париж - Берлин". Очевидно, ЕС и дальше будет прирастать новыми "уровнями", и там найдется достойное место и для России с ее ближнем зарубежьем. Если разобраться, то "энергетический диалог" с РФ - тоже своего рода уровень интеграции ("Газпром" поставляет в ЕС более четверти всего импортируемого газа). Лишь бы только Россия не начала прирастать к Европе по частям: Калининградской областью, Карелией, северо-западными областями... А ведь такой вариант тоже не исключен, и для ЕС он более предпочтителен, поскольку каждая наша область - что их государство.