Військова, воєнно-технічна співпраця України та Туреччини перебуває у центрі уваги громадськості та ЗМІ протягом останніх кількох років. Особливої ваги вона набула у контексті закупівлі турецьких корветів класу “Ada”, та закупівлі й участі у виробництві турецьких безпілотників компанії Baykar Makina. Проте однією з не так очевидних сторін цієї співпраці є питання інтеграції України до НАТО. Туреччина, є членом НАТО, і має одну з найбільших армій в Альянсі. Зі свого боку, Київ зацікавлює Туреччину у контексті власної політики безпеки, у тому числі своїми воєнно-промисловими технологіями. 

Старі партнери

Україно-турецька військова співпраця має довгу історію.Одним з перших спільних проектів, країн був танк “Ятаган” ще за президентства Леоніда Кучми. Проект спеціально розроблений під потреби турецької сторони, і повністю відповідає матеріально-технічним стандартам НАТО. . Попри те, що конкурс ХКБ програли, важливо що Україна вже тоді мала змогу виробляти техніку для країн-членів Альянсу.

Особливого динамізму двосторонні контакти між країнами отримали після 2019 року,  коли нова українська влада інтенсифікувала процес взаємин з турецької владою. Україна додатково закуповувала турецькі зразки озброєнь (Bayraktar TB2 для потреб ВМС). Так під час візиту 3 лютого 2020 року турецького президента Р. Ердогана до України сторони підписали низку угод, серед яких і ті, що стосувалися військово-технічної співпраці. Туреччина зобов'язалася надати фінансову допомогу у розмірі 200 мільйонів лір (близько 36 мільйонів доларів). Співпраця у сфері ВПК зростала й поза візитами президентів. Так було створено спільне підприємство у військово-аерокосмічній галузі “Black Sea Shield”. У жовтні 2020 року було  створено формат переговорів — “квадрига”(міністри закордонних справ + міністри оборони).  Результати цих угод свідчать про справді стратегічний характер співпраці та про ступінь її конструктивності.

Також  на зустрічі Стратегічної ради Україна-Туреччина в квітні 2021 року турецька сторона заявила про намір щодо участі в роботі Кримської платформи. Більше того, Туреччина й Україна задекларували намір докладити спільні зусилля для наближення України до НАТО, отримання нею ПДЧ з подальшим членством в Альянсі.

Спільне море - спільна безпека

Співпраця для обох країн важлива саме через потребу захисту Чорноморського регіону. Прагматичність сторін виражається у тому, що країни не схильні застосовувати тиск щодо одна одної, у тому числі через “ціннісні розбіжності” (так успіхові українських авіадвигунів на турецькому ринку сприяв і факт санкційного тиску з боку країн ЄС, а Туреччина стала однією з небагатьох країн, яка відкрито постачала Україні товари військового призначення).  Також Туреччина вбачає велику загрозу в анексії Криму й зацікавлена у відновленні статусу-кво в Чорноморському регіоні і навіть більшій “пацифікації” регіону, адже саме потенційна збройна агресія з боку СРСР і привела Туреччину до членства НАТО. Як заявив Р. Ердоган на прес-конференції під час зустрічі з президентом В. Зеленським у квітні 2021 року, "Чорне море море має залишитися морем миру, спокою та співпраці".  Ці чинники  сприяють успішній кооперації країн на найвищому рівні. Ба більше як показав іще приклад з “Ятаганом”, ця співпраця може сприяти переходу українського ВПК на нові стандарти виробництва, сумісні з тими, що існують в країнах НАТО.

Співпраця ВПК обох країн дозволяє не лише отримати технології та постачати сучасні озброєння для України. Такий досвід для нас критично необхідний, для інтеграції у західний ринок озброєнь та техніки подвійного призначення. Набуття досвіду у використанні кодифікації товарів НАТО може дозволить Україні отримати репутацію і можливість співпрацювати з ВПК й інших країн Альянсу. Спільні україно-турецькі проекти - це перший крок до реального використання номенклатури НАТО в розробці озброєння та техніки. 

Часу обмаль, ризиків багато

Не варто забувати про курс Туреччину на пріоритет розвитку власних військових технологій, результатом чого може стати потенційна незапотребованість  українських технологій в майбутньому. А також наявність конфліктів між Туреччиною й іншими країнами НАТО на тлі активної зовнішньої політики і внутрішньополітичних конфліктів. У цьому контексті окремо варто згадати Францію з якою Туреччина має конфлікт у Середземномор'ї, а також історію з придбанням російських ЗРК С-400, що призвело до конфлікту зі США. Як результат, Туреччина неодноразово потрапляла під дії санкції країн НАТО.  Іншим фактором ризику може виступити ймовірна зміна політичного режиму в Туреччині, оскільки шанси опозиції на перемогу у 2023 році є досить високими. Це може призвести до часткової зміни зовнішньополітичного курсу країни і зачепити інтереси України. Тож найоптимальнішою стратегію вибудовування відносин з Турецькою республікою у рамках трьох тез:

1. Поглиблення співпраці у військово-промисловому комплексі, зокрема у морських та авіаційних технологіях, де Україна потребує зовнішньої підтримки найбільше;

2. Розвиток співпраці може бути стимулом переходу вітчизняного ВПК на стандартизацію НАТО та відкриття ринків для України через спільні україно-турецькі проекти, зокрема у виробництві авіадвигунів;

3. Подальша потреба диверсифікації партнерства для збереження потенціалу українського ВПК у довгостроковій перспективі;

Такі рамки дозволять Україні покращувати стан оборони у критичних сферах, і надасть нам безцінний досвід для виходу на західні ринки збуту озброєння. Але час для цього, в Україні обмежений, оскільки рано чи пізно, національні інтереси Туреччини можуть закрити це вікно можливостей.